Archive
Сер17
ЛІПКАН В.А., ЯКОВЕЦЬ А.В. ПРЕЗЕНТУВАЛИ НОВУ АКТУАЛЬНУ МОНОГРАФІЮ: ГЕОСТРАТЕГІЯ СУЧАСНОГО КИТАЮ.
Монографія є першим в Україні виданням, в якому досліджуються засади формування та реалізації геостратегії сучасного Китаю з позицій теорії геостратегії, геоісторії, геоекономіки, геоінформаційної політики, політології, націобезпекознавства, кібербезпеки на засадах системного міждисциплінарного підходів.
У монографії досліджено геоісторичні передумови формування геостратегії сучасної Китаю через аналіз концепції стратегічної невизначеності та стратегічної ясності, чітко визначено їх сучасний політичний зміст та екстрапольовано на модель зовнішньої політики. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження. Покращено інтерпретацію змісту ключових 36 стратагем та стратегій Хай Тао, концепції „Один пояс, один шлях” щодо їх імплементації у сучасний китайський геостратегічний дискурс. Концептуалізовано засади геоінформаційної політики, а також в оригінальній поетичній формі подано засади геоекономіки Китаю та векторів формування його економічної могутності. З’ясовано передумови формування ідеології п’ятого покоління керівників Китаю. Розкрито концепцію механізму політичної та ідеологічної наступності та взаємодії кожного з поколінь із демонстрацією подальшої їх кореляції.
Встановлено відхід у практичній політиці Сі Цзіньпіна від керівної парадигми розвитку Китаю минулих поколінь, подано аргументи щодо необхідності корекції алгоритмів управління з метою охолодження політичного клімату. Проаналізовано сучасний зміст політичного лідерства Сі Цзіньпіна, а також міністра закордонних справ Цінь Ґана. Здійснено наративний аналіз ключових виступів керівників КПК.
На підставі мультипарадигмальності сформульовано сучасний політико-безпековий зміст модерних стратегій, визначено роль стратіархів у ньому. Розкрито засади загрозливого мілітарного дискурсу, подано кореляційну модель умов для можливої Третьої світової війни, а також механізмів та колективних стратегій її запобігання. Акцентовано на детермінації виграшу Української Держави у війні проти московського режиму з запобіганням третій світовій війні, встановленням нового світового порядку і балансом ключових безпекових центрів. Визначено роль Української Держави в якості активного геостратегічного суб’єкта, регіонального лідера.
Уперше подано гіперболічну модель депопуляції населення Китаю, детально проаналізовано Пропозиції Китаю від 24 лютого 2023 року щодо його бачення своєї пожадливості від війни в Україні. Додатково обґрунтовано необхідність впровадження концепції стратегічних комунікацій, розроблення стратегічного наративу крізь призму розробленої авторської еталонної моделі геостратегії сучасної Української Держави.
На прикладі китайсько-іранської спільноти єдиної долі високого порядку проілюстровано модель впровадження даних секторальних стратегій Китаю по усьому світу.
Монографія стане в нагоді передусім практичним працівникам, аспірантам, науковцям та усім, хто цікавиться питаннями сучасної геостратегії, в тому числі синології.
該專著是烏克蘭第一部從地緣戰略理論、地緣歷史、地緣經濟、地緣信息政策、政治學、國家安全、網絡安全等多個角度，以系統的跨學科方法研究現代中國地緣戰略形成和實施基礎的一部學術著作。
書中作者對中國現代地緣戰略形成的地緣歷史前提進行了考察，分析了戰略不確定性和戰略清晰度的概念，界定了其現代政治意義，並對外交政策模式進行了推斷。建立了一套範疇概念研究體系。更全面地解讀了海韜關鍵的三十六條策略和戰略，以及»一帶一路»概念在現代中國地緣戰略話語中的貫徹落實。對地理信息政策的原則進行了概念化，同時以原始的詩意形式，介紹了中國地緣經濟基礎及其經濟實力形成的載體。闡明了中國第五代領導人思想形成的前提條件。揭示了每一代政治和意識形態的延續性及互動機制的概念，並進一步論證了它們之間的關聯性。
證實了習近平的實踐政策與中國歷代發展的執政範式的背離，提出了修正控制算法以降溫政治氣候的必要性。對習近平當前政治領導層以及外長秦剛的內容進行了分析。對中共領導人的主要發言進行了敘述性分析。
在多元範式的基礎上，制定了現代戰略的現代政治安全內容，界定了階層領袖在其中的作用。揭示了威脅性軍事論述的基礎並提出了可能發生第三次世界大戰條件的相關模型，以及預防其發生的機制和集體戰略。重點闡述了烏克蘭國家為防止第三次世界大戰、建立新的世界秩序和平衡關鍵安全中心方面在反對莫斯科政權的戰爭中取勝的決心。明確了烏克蘭作為一個積極的地緣戰略實體及區域領導者的作用。
作者首次提出了中國人口減少的雙曲線模型，詳細分析了中國在2023年2月24日提出的 «和平計劃 «提案，即中國對如何從烏克蘭戰爭中獲益的設想。此外，通過深入研究作者關於現代烏克蘭國家地緣戰略的參考模型的棱鏡，實施戰略傳播概念、發展戰略敘述的必要性得到了證實。
本書內容適用於碩士、研究生、科學家和所有對現代地緣戰略和漢學問題感興趣的人。
Слова дяки
Висловлюємо слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.
Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, доктору юридичних наук, професору, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, Директору Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктору політичних наук, професору Валерію Володимировичу Копійці за спрямування теми дослідження у політичне річище, фахове наукове консультування і формування горизонтів стратегічного бачення.
Красно вдячні науковим колективам: Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Глобальної організації союзницького лідерства за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку.
Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: Є. А. Макаренко, Н. О. Піпченку, І. М. Рижову, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.
Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.
Дякуємо усім, хто нелукаво і щиро підтримує нас.
Робота була написана протягом 3 місяців одразу ж після 20-о Всекитайського з’їзду Комуністичної партії Китаю, що відбувся 16-22 жовтня 2022 року в Пекіні. Стислі терміни виконання дослідження були обумовлені нашим прагненням звернути увагу наукової громадськості та аналітичних спільнот на тему синології, більш глибокого вивчення та розуміння засад формування багатовекторної державної політики КНР, а також формування вікна можливостей для українських стратіархів щодо будови власної геостратегії сучасної Української Держави.
Робота носить прогностичний характер, тому, з урахуванням прогнозованих нами в роботі поліструктурних трансформацій конфігурацій геостратегічного ландшафту, ми прагнули якомога швидше акцентувати на темі геостратегії сучасного Китаю.
За китайським прислів’ям: „Вовків забагато, м’яса замало”.
Україна має володіти стратегічними знаннями і стратегічною культурою для того, щоб не лише проголосити, а й стати реальним та впливовим суб’єктом геостратегії в світовому масштабі.
Перефразуючи Самійла Величка висновуємо:
нехай виповідять людською мовою про стратегічну діяльність нашу розвинена та сильна безпекова держава, активне членство в НАТО, стратегічна міжнародна політика, сильна та стійка економіка і безкорупційний державний апарат, коли ми ставали й воювали за свої вольності з мужнім і величним серцем, стратегічною думкою і з рицарською відвагою проти будь-яких ворогів!
Чим саме вирізняється це джерело від інших?
По-перше, своєю концепцією, яка може бути акумульована в понятті «інтеграція». До цього видання із синології були зорієнтовані здебільшого на окремий сегмент китаїстики, а також підготовлені синологами. Тож у представленому виданні органічно перетинаються такі галузі знань, як:
- геостратегія;
- політологія та геополітика, геоекономіка;
- наратологія та політичні лінгвістика, правнича герменевтика;
- націобезпекознавство;
- стратегічні комунікації;
- медіакомунікації, комунікативістика, PR, GR;
- державне управління;
- теорія інфраструктурної політики.
Саме інтеграція знань та використання системного синергетичного підходу, а також міждисциплінарної методології уможливлюють об’єднати розрізнені знання про окремі аспекти геостратегії сучасного Китаю до єдиної комплексної новаторської та оригінальної як за формою, так і за змістом системи, запропонованої науковій спільноті для розвитку в рамках таких органічно об’єднаних між собою блоків:
- концептуальні засади геостратегії;
- геоісторичні передумови формування геостратегії (на прикладі концепцій: стратегічної невизначеності та стратегічної ясності);
- геоінформаційна політика;
- геоекономіка (викладена у поетичній формі);
- ужиткова геостратегія (ментальна карта політичних керівників, наратологічний аналіз виступів, інформаційно-аналітичне забезпечення ухвалення державних рішень, стратком);
- модерний зміст геостратегії (екстраполяція еталонної китайської моделі спільноти єдиної долі високого порядку на суб’єктів мжінардних відносин, об’єкти стратегічної інфраструктури, відповідно до стратегічних інтересів КНР, гіперболічна та експоненційна моделі депопуляції населення КНР);
- пропозиції для реалізації геостратегії сучасної Української Держави.
По-друге, видання характеризується чітко спрямованим ужитковим характером. На конкретних прикладах аналізу стратегічних наративів доводиться невідповідність між проголошеними і реально досяжними цілями керівників КНР. Наводяться численні факти та обґрунтування невідповідності концепції стратегічної невизначеності прагненням Китаю щодо трансформації із регіонального на глобального лідера.
По-третє, нами була проведена доволі чимала й ретельна робота, адже враховувалася динаміка змін у геостратегічному ландшафті станом на 23 березня 2023 року.
По-четверте. Вважаємо це визначальним: аналіз усіх положень в роботі здійснюється винятково крізь призму відстоювання національних інтересів Української Держави, її територіальної цілісності, недоторканності та державного суверенітету. Поза контекстом даних дослідження ми залишали популістські, пропагандистські дослідження, в яких безапеляційно та не аргументовано аналізувалася сучасна політика тих керівників КНР, які фактично ведуть світ до третьої світової війни.
По-п’яте, нами аналізувалася достатньо солідна база іноземних першоджерел: Global Times, South China Morning Post, China Daily, Xinhua, Wall Street Journal, The Epoch Times, Washington Examiner, що уможливило сформулювати власні оригінальні висновки, а головне — оперувати інформацією з першоджерел, а не перекладами чи інтерпретаціями або коментарями.
Наголошуємо: пряме перекидання КНР на бік Росії означатиме чітке позиціонування себе ворогом Добра, демократії, захисту прав і свобод; повної зневагою до державного суверенітету Української Держави, що трактуватиметься не інакше як початком Третьої світової війни.
На кого націлено монографію?
Вислів китайців говорить: „Вчений не обов’язково посяде пост чиновника, але чиновник має бути обов’язково вченим”.
Тож, дана монографія насамперед спрямована на тих, хто по-справжньому перечулений творенням незалежної Української Держави, передусім через реалізацію власної геостратегії., для тих, хто займається практичною політичною та стратегічною діяльністю, адже вчитися треба не лише за книгами, а й на практиці.
Це і працівники МЗС України, розвідники, контррозвідники, військові, фахівці сфери стратегічних комунікацій, і взагалі ті, хто причетний до формування та реалізації державної політики і геостратегії в цілому.
Хоч би як це не дивно здавалось, але від результату війни в Україні, залежить доля світу, передусім миру в світі.
Адже за умов виграшу у війні на умовах Української держави, остаточної та нищівної перемоги над Росією, Китай отримає чіткий сигнал про недоцільність прямої воєнної конфронтації із НАТО та Заходом в цілому.
Воднораз за умов гіпотетичного програшу, це надасть КНР та іншим державам — прибічникам силових методів у міжнародних відносинах (Іран, КНДР, Сирія тощо) — чіткий сигнал про беззахисність демократій, безкарність агресії та варварської війни, слабкість та роз’єднаність, неконсолідованість Заходу.
Відтак, перемога Української Держави над московським режимом — це перемога Добра над злом, Світла над темрявою, Сили права над правом сили, Мудрості стратегії над тактикою химерної безглуздості, марнославства та дурощів.
Як укладачі цього видання, повною мірою усвідомлюємо, що питання, які аналізуються в роботі — є складними, поінколи дискусійними, можливо полемічними. Адже в Україні не сформовано синологію в якості окремої міждисциплінарної науки, тож китаєзнавці досліджують проблематику Китаю через чужу методологію, дотримуючись нейтральної оціночної шкали щодо політичних процесів всередині КНР, і головне — не завжди відповідно до національних інтересів України. Однак процес творення геостратегічного дискурсу вже розпочато, згодом відбуватимуться певні зміни та доповнення, але в межах того вектора, який задаємо ми — автори цього дослідження, візіонери нової стратегічної архітектури.
Наразі глибоко переконані, що ця праця стане у пригоді всім тим, хто усвідомлено прагне формування суверенної Української Держави як сильного, поміркованого, мудрого, стратегічного регіонального лідера.
У роботі продовжується ключова думка професора В. А. Ліпкана щодо дуалістичного розгляду геостратегії в якості неоконцепції та мисленнєвого коду, стратегічної візії у світі, в часі та просторі, включаючи, поряд із вже знаними, космос і кіберпростір; так і в якості політико-безпекової практики.
Великою мірою відчувається, що настав час возводити компетентність у культ, формувати кістяк наукової еліти та інтелігенції, зокрема через розроблення і видання аналітичної наукової продукції з чітким стратегічним наративом, у контексті творення власного геостратегічного дискурсу відповідно до національних інтересів Української Держави. Це гарантуватиме нашій державі та українським науковцям рівноправну присутність в європейському науковому і культурологічному, а головне — стратегічному інтелектуальному просторі, а також закладатиме основу для інтеграції до безпекового простору, в тому числі вступу до НАТО в 2023 році.
Цією працею ми закладаємо фундамент для творення і дальшого збереження спадкоємності наукової політологічної наукової традиції, її пильнування, зміцнення культурологічного ґрунту, експансії українських стратегічних наративів у сучасному світовому інтелектуальному просторі.
Маємо творити власну success story:
- говорити про Українську Державу власними стратегічними наративами;
- послуговуватися власним інструментарієм стратегічних комунікацій;
- формувати уявлення, в тому числі за допомогою власної наукової продукції як наслідку аналітичної діяльності в рамках історично сформованих наукових шкіл та епістемологічних спільнот, україністичних студій;
- дбати про історичну спадщину, плекати її;
- демонструвати власну глибинну тисячолітню історію;
- надавати власну правдиву історію в рамках осмисленого руху до віковічної державності, наслідку мислення століттями нашими уславленими Героями.
Інтелектуальне українство вимірюється різними горизонтами творчості, причому первнем є якість.
Знання історії є абсолютним атрибутом класу, мережі і нетворку притомних, тому наука має здійняти на новий — стратегічний рівень — завдання будови нової еліти, здатної:
1) розуміти, що стратегія творення своєї власної story є абсолютним обов’язком держави;
2) зберігати та розвивати нашу автохтонну державу та історичну державну націю в добу нечуваних геостратегічних трансформацій;
3) забезпечити інтелектуальну інтеграцію до європейського стратегічного простору.
Як казав Тарас Шевченко: „У своїй хаті своя й правда, і сила і воля”.
Саме тому, автори з великою пошаною і увагою ставляться до досягнень китайської дипломатії, прагнучи якомога більше використати їх при написанні даної монографії у поєднанні із напрацюваннями щодо п’ятичленної формаційної концепції та династійних циклів. Проте ми лишаємося відданими синами Українськими Держави, українськими вченими та аналітиками, які прагнуть із сучасних позицій зрозуміти та витлумачити китайську геостратегію.
Автори монографії — однодумці в основних методологічних підходах до витлумачення модерного змісту геостратегії сучасного Китаю, із повним усвідомленням складності процесів міжцивілізаційної взаємодії західної та східної цивілізацій.
Саме тому, виступаючи фундаторами нового, передусім нового стратегічного мислення, ми відійдемо від усталеної наукової традиції і не станемо у загальних висновках до роботи дублювати один і той самий текст, який міститься як безпосередньо в роботі, так і у розлогих висновках до розділів.
Ми щиро сподіваємось, що читач буде саме читати безпосередньо наше дослідження, а не гортати лише висновки, „ковтаючи” в них ключові слова або шукаючи швидкі конкретні рецепти до „дії”. Адже дуже складно умістити в коротеньких висновках ті результати комплексного та оригінального наукового дослідження, якими є власно саме дослідження, саме процес досягнення і отримання нових наукових результатів.
У цьому плані аналітична робота виступає своєрідним аналітичним бусідо — шляхом дослідження, шляхом стратегії, шляхом стратіарха. Адже головним призначенням цієї монографії є розвиток інтелектуальної та аналітичної особистості українського читача, яка формується саме під час опанування нашого дослідження, роздумами над ним, а не лише через поверхове ознайомлення із його результатами для якнайшвидшого застосування на практиці або критики. Бо читач, під час читання, розвивається разом із нами, а не просто споживає готову інформацію у вигляді висновків як певний аналітичний фаст-фуд.
Натомість ключові і вичерпні наукові висновки міститимуться після кожного розділу, де можна дістати всебічну, ґрунтовну і детальну інформацію про сутність розв’язання кожного наукового завдання, які в сукупності і розкривають широкий спектр, стратегічні горизонти та глибину наукової новизни дослідження в цілому.
Авторські фішки
У монографії презентується політична наукова поезія, коли положення наукової новизни викладено в поетичній формі, а не лише прозі, як це узвичаєно. Тексти поезій розміщено в додатках до монографії і слугують додатковим аргументом на користь нашої перечуленості темою, бажанням зрозуміти її не лише розумом, а й серцем і на ментальному рівні.
Кожна ключова думка співвідноситься із найбільш відомими китайськими стратагемами, що формує нерозривний ментальний та духовний зв’язок між нашим аналітичним дослідженням та сучасними формами прояву геостратегії з боку керівників КНР.
Наприкінці дослідження нами подано у вигляді таблиці трактування кожної стратагеми відповідно до оприлюднених Китаєм пропозицій 24 лютого 2023 року, а також найбільш вагомих дій Китаю у зовнішній політиці.
Також для полегшення пошуку першоджерел та назв стратагем, ключові поняття та стратагеми надавалися нами в дужках мовою оригіналу — китайською. Це набагато спрощує можливості щодо верифікації основних положень нашої роботи, а також формує нові умови та горизонти для подальшого дослідження синології відповідно до національних інтересів Української Держави.
Кожний підрозділ починається із китайського прислів’я або стратагеми, що найбільш повно і концентровано відлунює його зміст.
Моніторинг аналітики з таких іноземних джерел: Global Times, South China Morning Post, China Daily, Xinhua, Washington Post, Wall Street Journal, Time, The Epoch Times, Washington Examiner, Financial Times, Los Angeles Times, USA Today уможливив сформулювати чимало власних оригінальних висновків, а головне — оперувати інформацією з першоджерел, а не перекладами чи інтерпретаціями або коментарями інших авторів, щ є вторинним джерелом інформації.
Переконані, що уважний читач легко побачить глибоку повагу авторів цього дослідження до Великої держави — Піднебесної — її історії і культури, прагнення об’єктивно і доброзичливо, але з позицій національних інтересів Української Держави, зрозуміти та витлумачити ключові засади геостратегії сучасного Китаю, відійти від апріорних та схоластичних оцінок панівних тенденцій, які базуються на уривчастих знаннях, максимально переконливо донести до Українського читача це аналітичне читання сучасної китайської геостратегії.
Книгу можна розглядати як оригінальне поєднання елементів роману, щоденника, сценарію та інноваційного підручника з передачею знань на основі складових методу кейс-стаді – глибокого аналізу конкретних подій, які системно поєднуються в різних вимірах і часі, на прикладі певної ситуації. Відсутність заголовків і частин, які скеровують читача, – спеціальний прийом. Скеровуючими складовими тут виступають зміст і способи представлення прихованих у ньому подій, які з’єднують та продовжують теми, пояснюють попередні або залишають їх інтерпретацію на розсуд читача.Ракурс, запропонований автором, оригінальний за виразом і формою повідомлення та цікавий завдяки багатовимірному та багатоконтекстному змісту, збагачений акцентами світу перевернутих понять. Автор використовує велику кількість метафор, посилань на історичні та філософські контексти та ключових фраз, які спонукають до роздумів. У книзі можна знайти чимало оригінальних трактувань і поглядів на основні категорії, поняття та терміни. Слід звернути увагу на авторський підхід та концепцію методологічної основи міфу про «фейкові новини».Використаний наратив являє собою багатовимірний мінімалізм, доповнений точним синтезом. Це стосується опису подій, методології підготовки та розробки складних розвідувальних операцій. У книзі багато оригінальних визначень щодо ключових понять оперативної діяльності сучасних розвідувальних служб. Представлені ситуаційно-культурні, ментальні, інтелектуальні та методологічні контексти конкретних подій – це літературні образи. Асоціації з наративом У. Еко, В. Волкова, Ф. Кафки чи Т. Манна неодмінно знайдуть своє місце в інтерпретації читачів.Цю книгу варто прочитати хоча б один раз. Проте, щоб мати змогу декодувати більшість закладених у ній пластів, смислів і тем, дізнатися про наміри героїв, мотиви їхніх вчинків, інтерпретувати події, зрозуміти роль синергії контекстів, людей і подій, – одного разу замало. Я отримала велике задоволення від прочитання цього твору. Барбара Вишневська-Пазь – доктор суспільних наук (соціологічних), професор Вроцлавського університету. Консультант Навчального центру спеціальних військ у Кракові. Керівник Центру навчання та освіти у сфері безпеки та віце-президент науково-дисциплінарної Ради з безпеки Вроцлавського університету. Спеціалізується в галузі суспільних комунікацій та соціології безпеки.
Это была в своем роде первая книга на русском языке, на должном научном уровне освещающая мировую историю адвокатуры, начиная с возникновения института адвокатов в Древней Греции, в эпоху античности, и заканчивая XIX в., а также принципы организации сословия адвокатов. В ней показано, как зарождался институт адвокатов и какую эволюцию претерпевал в различных европейских странах в зависимости от исторических условий. Автор, с одной стороны, рассматривает особенно пристально опыт Греции и Рима, с другой, – прошлое адвокатуры во Франции, Англии, Германии, Австрии и России. Именно в первых трех странах возникали образцовые типы сословной организации адвокатуры. Россия, в которой институт адвокатуры строился по австро-германскому типу, интересовала автора практически, поскольку эта система должна была трансформироваться в более приемлемую и жизнеспособную на основе европейского опыта и отвечать задачам, возникшим в новых исторических условиях после начала Великих реформ Александра II. Показаны особенности развития адвокатуры во всех остальных европейских странах, а также Турции, Египте, странах Северной и Латинской Америки.
Во второй части книги автор рассуждает о том, каким должен быть институт адвокатуры на практике. Рассмотрена юридическая природа адвокатской деятельности, необходимость свободы профессии, специфика внутренней организации и внешних профессиональных связей. Изучен вопрос о гонораре адвоката. За что и при каких условиях он дается, как формируется, возможна ли работа адвоката безвозмездно. Анализируется отношение друг к другу двух разных профессиональных специализаций, правозащитной и представительской в суде. В то время существовали противоположные точки зрения на этот счет. Так, одни защищали точку зрения о том, что эти две специализации должны существовать раздельно и не пересекаться, другие, что должны совмещаться. Автор рассматривает общий план организации адвокатуры и института поверенных.
Уделено внимание проблемам реформирования адвокатуры в России. Такая реформа назрела к концу XIX в. Рассмотрены основные известные на тот момент детали готовившейся реформы русской адвокатуры. Автор выразил собственный взгляд на ее будущее, не совпадающий со взглядами авторов самой реформы.
В брошюре, приплетенной к книге, представлено рассуждение Е.В.Васьковского об одном из центральных профессиональных вопросов для адвокатов – этическом. Автор говорит, что специфика профессии такова, что адвокату выгодно быть нечестным. Но строгий контроль за соблюдением этических норм должны осуществлять сами члены корпорации. По многим наиболее сложным вопросам этики нет однозначных решений, и в этих случаях автор приводит доводы за и против всех точек зрения, предлагая читателю-профессионалу самому принять решение.
Видання містить постатейний науково-практичний коментар до Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 року.
Коментар охоплює загальні положення, права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я, основи організації охорони здоров’я, забезпечення здорових і безпечних умов життя, медичну допомогу, забезпечення лікарськими і протезними засобами, охорону здоров’я матері та дитини, медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності і відпочинку, медичну експертизу, медичну і фармацевтичну діяльність, міжнародне співробітництво, відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я, прикінцеві та перехідні положення.
Розкрито терміни, що вживаються в Законі, детально роз’яснено зміст його положень та наведено приклади і рекомендації щодо його застосування.
Науково-практичний коментар розрахований на науковців, юристів-практиків, суддів, медичних працівників, фахівців у сфері публічного адміністрування, представників громадських та міжнародних організацій, студентів вищих навчальних закладів юридичного спрямування та всіх, хто цікавиться питаннями медичного права.
Родился в еврейской семье (отец: Лев Семёнович Ария, мать: Ида Соломоновна Ария), детство провёл на Украине в г. Харькове. После окончания средней школы в течение года учился на мостовом факультете Новосибирского института военных инженеров транспорта
В начале Великой Отечественной войны был призван в Красную Армию в Харькове, окончив курсы 19-го учебного танкового полка в Нижнем Тагиле, стал механиком-водителем танка, затем — разведчиком дивизиона гвардейских минометов («катюш»). Участвовал в боевых действиях на Северном Кавказе, Кубани, в Украине, Болгарии, Венгрии, Австрии, старший сержант. Был дважды ранен.
После войны окончил Московский юридический институт (1947; экстерном). С 1948 года — адвокат Московской областной коллегии адвокатов (с 2002 — Адвокатской палаты Московской области).
Среди его клиентов в разные годы были Андрей Сахаров, Роман Кармен, Ролан Быков, Наталья Фатеева, Василий Ливанов, Александр Минкин, Борис Березовский, Иван Федотов и другие. Защищал в уголовных процессах председателя Верховного суда Узбекистана, крупных хозяйственников и финансистов, следователей и адвокатов.
Был защитником ряда диссидентов в 1960—1970-е годы (на процессах в Москве, Ленинграде, Горьком, Риге, Харькове). В частности, в 1968 году на процессе известных диссидентов А. И. Гинзбурга и Ю. Т. Галанскова защищал машинистку Веру Лашкову, печатавшую статьи основных обвиняемых. В 1970 году на процессе по так называемому «самолётному делу» (о попытке группы евреев-отказников угнать самолёт, чтобы получить возможность эмигрировать в Израиль) защищал обвиняемого Иосифа Менделевича, приговорённого к 15 годам лишения свободы. В кассационной инстанции (Верховном суде РСФСР) благодаря активной позиции, занятой адвокатом, срок был снижен до 12 лет.
Также одним из известных дел которые вел Ария Семён Львович было об убийстве известного адвоката Бориса Раскина и его жены в 1965 г. на даче под Москвой. После длительного расследования в убийстве были обвинены их 18-летний сын Виктор с товарищем Сапроновичем. Собранные в деле улики их вины были бесспорны, оба они признали себя виновными. Дело рассматривалось Московским областным судом в 1966 году. Заключительная речь Семёна Львовича в данном процессе считается эталоном адвокатской риторики советского периода. Благодаря Семёну Львовичу приговором было признано, что убийство совершено не по корыстным мотивам (как считало следствие), а на почве личных отношений, но с особой жестокостью. Несмотря на безупречную работу Семёна Львовича, оба подсудимых были осуждены к смертной казни. Жалобы и ходатайства о помиловании были отклонены. Приговор приведен в исполнение в 1967 году.
Одним из получивших известность уголовных дел, в котором в качестве защитника участвовал Ария, было дело актрисы Валентины Малявиной, обвинённой в убийстве своего гражданского супруга артиста Станислава Жданько. Первоначально суд, в котором Ария не участвовал, признал Малявину виновной и приговорил её к 9 годам лишения свободы. Ария убедительно отстаивал версию о самоубийстве Жданько — по его просьбе была проведена серия испытаний на биоманекенах, подтвердившая его точку зрения. Однако новый суд принял компромиссное решение — пересмотреть приговор, но лишь снизив его до пяти лет лишения свободы. Новый приговор открыл возможность для скорого досрочного освобождения осуждённой.
Во время одного из уголовных процессов («дело Журиной») смог доказать, что зуботехнические изделия и вообще бытовые изделия из драгметаллов не могут рассматриваться как валютные ценности, что было подтверждено пленумом Верховного суда СССР.
В возрасте 88 лет участвовал в работе V съезда адвокатов России. Умер в 90 лет в Москве. Похоронен на Введенском кладбище (уч. 1с).
Карл Шмітт (також відомий як Carl Schmitt-Dorotic)[5] (* 11.Juli1888 в Plettenberg; † 7.April1985 там само) — німецький юрист — дослідник державного (конституційного) права, філософ і політичний теоретик, політичний філософ (politischer Philosoph), чільний представник Консервативної революції. Завдяки численним роботам щодо політичної влади і примусу був одним із найяскравіших у теорії права і політології І-ї пол. ХХ ст. Водночас і однією з найбільш суперечливих фігур того часу як «Коронований юрист Третього рейху» («Kronjurist des Dritten Reiches» за Waldemar Gurian)[6], з неоднозначною репутацією після 1945 року, коли його роботи тривалий час не були в науковому обігу. Праці К. Шмітта вплинули на розвиток теорії політики, права, європейської філософії (особливо ультраправої і неоконсервативної в Західній Європі і Росії) XX—XXI століть.
Карл Шмітт народився в 1888 році в крихітному містечку Плеттенберг на заході Німеччини. Його сім’я була католицькою, дрібнобуржуазної, але поважною. Батько Шмітта завідував церковної касою, так що йому була звична, інтимно близька не лише догматична і культова, а й повсякденна, рутинна сторона католицизму, яка завжди залишалась найважливішою частиною його життєвого шляху. У 1907 році він приїжджає в Берлін вивчати юриспруденцію. Він був бідний, провінційний і скромний. Навіть через багато років, в глибокій старості Шмітт, згадуючи про роки навчання в Берліні, каже, що відчував себе чужаком в цьому протестантському місті, з його «помилковим блиском», з його тягою до модерну. Можливо, також і тому після двох семестрів в Берліні він продовжує навчання в Страсбурзі і Мюнхені. Навряд чи його можна назвати чиїмось учнем — якщо розуміти під учнівством щось більше, ніж відвідини лекцій і проходження іспитів. В нього не залишилося добрих спогадів про університетських професорів, зате до кінця днів у нього зберігаються добрі стосунки зі своїм старшим другом, поетом Теодором Дойблером (1876—1934), відносини з яким зав’язуються в 1912 р, вже після університету. Тяга до богеми, до мистецької еліти помітна у Шмітта з юнацьких років. Дойблер — лише одне з багатьох знайомств цих років, але саме воно переростає в справжню дружбу. Честолюбний молодий юрист, найвищою мірою націлений на професійну кар’єру, потребує постійних впливових покровителів, в надійному джерелі доходів. Він виконує рутинну юридичну роботу в конторі — і він же може разом з Дойблер відправитися в чотири тижневу мандрівку (відтворюючи улюблений німецький образ романтичних пригод друзів, відроджений в цей час німецьким Jugendbewegung, молодіжним рухом, в якому, до речі кажучи, був сильний вплив католицизму) .
Перша світова війна — найважливіша подія в житті людей його покоління. Шмітт не належить до тих чутливих натурам, які вражені її жахами — власне жахів він не відчуває. Вступивши в армію добровольцем, він потрапляє в лейб-гвардію, але в резервну частину, потім виявляється прикомандирований до ставки заступника командувача першого армійського корпуса в Мюнхені. Якась незрозуміла, до сих пір не проясненнями історія з травмою спини — не те в результаті падіння з коня, або стара хвороба. Шмітт залишається всі роки війни в Мюнхені, просувається по службі (він працює в армійській цензурі), отримує нагороду, зав’язує знайомства серед військових.
У 1915 р Шмітт одружується з Павлою (фон) Доротич. І дворянський титул, і навіть сербське походження викликають сумнів, вона взагалі надзвичайно сумнівна, ця жінка, так що одруження певною мірою не менше екстравагантний вчинок Шмітта, ніж його дружба з Дойблер. Дуже скоро виявляється, що шлюб цей, м’яко кажучи, невдалий. Подружжя живе порізно, в різних містах, але ще довго, аж до початку 20-х р. Шмітт підписує свої твори подвійним ім’ям: Шмітт-Доротич. Коли ж він, нарешті, має намір розірвати цей шлюб, католицьке духовенство не дає на це згоди — Шмітт робить щонайменше дві спроби домогтися позитивного рішення у вищих церковних інстанціях, але безуспішно. Проте в 1926 році він вступає в новий шлюб, опиняючись, таким чином на довгі роки поза церквою. Лише в 1946 р, в таборі для інтернованих у Берліні він знову прислуговує під час меси. У 1919 р Шмітт знайомиться з Максом Вебером, відвідує його семінар для молодих викладачів, доповіді, лекції, в тому числі і знаменитий доповідь «Наука як покликання і професія». Шмітт входить до вузького кола близьких до Вебера людей, але навряд чи вони можуть зійтися по-справжньому: і різниця у віці, і багато питань установки повинні сильно їх ворожнечі.
У 1919 р Шмітт починає викладати. Його перше місце — Вища торгова школа в Мюнхені. В цьому ж році починається самий плідний період його наукової діяльності. У світ виходить «Політичний романтизм» (1919), твір, в змістовному відношенні швидше завершальна частина його попереднього етапу розвитку, ніж відкриває новий. Це розрахунок зі своєю юністю, з тим, до чого за самою суттю своєю натури він повинен був відчувати тяжіння. 1921 г. — важлива віха. Книга «Диктатура» — це, власне, і є «той самий Шмітт», який досліджує власну область політичного, ставить на чільне місце проблему надзвичайного стану, суверенного рішення, крихкості і ненадійності ліберальної парламентської демократії. Знаючи про подальшу еволюції Шмітта і тим більше — про те, до чого прийшла Німеччина, можна зробити висновок, ніби Шмітт спочатку прагнув до руйнування основ німецького парламентаризму та був апологетом тоталітарної диктатури. Такий висновок нерідко робили і роблять до сих пір. Але він несправедливий. Книга про диктатуру написана ще до всього, тоді, коли повної ясності не було навіть з італійським фашизмом (яким, Шмітт вже незабаром спокусився), коли навіть комуністична диктатура була лише частково відома і далеко ще не сформувалася в той режим, яким він постає в роки свого розквіту. Шмітт не підганяє розвиток, не намагається зруйнувати Веймарську республіку, ще не агітував. Його роботи були цілком «нормальними» — вони вписувалися в рамки тогочасних дискусій і вражали глибиною думки, вченістю, незвичайною точністю і афористичній Суґестивних формулювань, а не рішучою несумісністю з панівним політичним ладом і правопорядком. Католицька і консервативна орієнтація Шмітта були тоді, безсумнівні, і це виявляється з повною ясністю в найближчі роки. Шмітт не стає прихильником радикальних партій. Він взагалі дуже обережний, обережний до крайності, іншим здається до боязкості. Його критика слабостей лібералізму передбачає уважне ставлення до духовних альтернатив, до радикального заперечення і радикальному твердженням. Але не забудемо, що Шмітт юрист і духовно-політичні симпатії, і антипатії не веде його від визнання цінності права держави. Право ж реалізується в державі, яка існує тут і зараз. Хиткість держави небезпечна для права. Хиткість держави зумовлена боротьбою партій. Боротьба партій в публічній політиці — необхідний атрибут лібералізму, але не демократії. «Влада народу» — одна з ключових очевидностей сучасності — може бути не ліберальною. Таке коло ідей, які розвиваються Шміттом.
В середині 20-х Шмітт — зразковий німецький професор. Він працездатний, пихатий, уразливий, упертий, невтомний в полеміці, у вищій мірі відчуває свою приналежність до наукової касти і тому до крайності педантичний в питаннях статусу, але забуває про професорську зарозумілість тим більше, чим вище наукові обдарування його співрозмовника. Йому не чужа екстравагантність — шлюб з Павлою Доротич розірваний без дозволу церкви, новий шлюб (1926 р) з Душкою Тодорович не може бути церковним, відносини з церквою стають напруженими, та й не бачить вже Шмітт в католицизмі після 1925 р тієї віковічної мощі на яку він покладав всі свої сподівання.
Він пише «Політичну теологію» (1922), «Римський католицизм і політична форма» (1923), «Духовно-історичний стан сучасно парламентаризму» (1923), «Поняття політичного» (1927), «Вчення про конституцію» (1928), «Гарант конституції» (1930), «Легітимність і легальність» (1932), — роботи, на яких заснована його наукова репутація не тільки в Німеччині, але і за її межами. Він отримує професорські посади: 1921 г. — Грайфсвальд, 1922-28 рр. — Бонн, 1928—1933 рр. — Берлін, потім знову Кельн, і знову — в 1933 р — Берлін. Тут він залишається до 1945 року, і ця посада остання. У 1920-ті роки Шмітт — один з найвідоміших європейських юристів, значення його праць важливе не тільки для професійних правознавців, а й для соціологів, філософів, теологів.
Сам Шмітт аж ніяк не хотів бути політичним радикалом, ні правим, ні лівим, він «консервативний революціонер». Існує стійка традиція зараховувати його саме до цієї духовно-політичної течії. Є й прямо протилежна точка зору: Шмітт — критик політичного романтизму — ніколи не міг бути в числі його ідейних спадкоємців. Як би там не було, але зв’язок Шмітт в цих колах мав, та й не просто зв’язок. Саме в ці роки починається його багаторічна дружба з Ернстом Юнгером. Шмітт всього лише на сім років старше Юнгера, вони дуже різні: і по життєвому досвіду, і за темпераментом, і (принаймні спочатку) з політичних орієнтацій. І все-таки щось тягне їх один до одного, не просто симпатії, але якесь глибинна спорідненість, що збереглось на довгі роки, мало не до самих останніх днів.
У ті роки починається тісна дружба Шмітта з відповідальним урядовцем Йоханнесом Попіц, консерватором, який пізніше працював міністром фінансів Пруссії і при націонал-соціалістичного режиму і жертвою в самому кінці війни. Попіц був одним з активних учасників змови проти Гітлера, його пам’яті Шмітт присвятив одну з найзначніших публікацій повоєнних років — «Твори з конституційного права 1924—1954 рр.», На дружбу з ним він посилався, коли доводив, що не був активним і переконаним націонал-соціалістом. Цікаво тут те, що Попіц, високо цінував Шмітта, не залучав його до відповідальних політичних справах і не вводив в кола, де, власне, багато в чому і приймалися найважливіші рішення. Кажуть, що він недарма залишив його в стороні від змови: чи то беріг, то чи не був упевнений в достатній твердості або враховував нестриманість на язик свого друга. Але відзначимо, крім того, ще одне: навіть за часів Веймарської республіки Попіц не вважав Шмітта серйозним політиком. У реальній політиці Шмітт, на його думку, не розбирався. Йому довіряли фундаментальні і концептуальні питання. Його цінували як експерта-юриста, блискучий дар публіциста теж був належним чином відзначений. Але стратегія і тактика реальної політики, облік фактичних сил і все інше в тому ж роді — все це не було його стихією, а нездатність розбиратися в людях, загальна непрактичність були широко відомі.
На початку 1933 р він виявляється, за власним вибором, поза активної політики. Але він не може протистояти спокусі знову бути при великій справі, коли після березневих виборів до Рейхстагу і горезвісного Закону про повноваження, завдяки якому націонал-соціалістичний уряд легальним чином знайшов право, належати Рейхстагу, йому пропонують взяти участь у виробленні нового законодавства. Новий режим має потребу в ньому і Шмітт приймає його, крім того, заінтригований можливістю ближче пізнати, що собою являє націонал-соціалізм як політична сила. Йому стає ясно, що незабаром націонал-соціалісти повністю оволодіють всім апаратом влади, без допомоги і без участі консерваторів. Саме так Шмітт наближається до вирішення вступити в НСДАП. Надії на те, що рейхсвер втрутиться в розвиток подій, швидко тануть, Шмітт все активніше ототожнює себе з режимом, в липні 1933 року він стає прусським державним радником, в жовтні отримує ” головну “юридичну кафедру країни, місце професора в Берлінському університеті. Починається нова епоха. З’являється новий Шмітт — все менш впізнаваний для друзів і колег. Він вступає в НСДАП 1 травня 1933 в день, оголошений офіційним святом праці.
Автор статті «Фюрер захищає право», прусський державний радник, керівник імперської секції викладачів права у вищій школі, головний редактор журналу «Німецьке право». Саме Шмітт, відкривав 3-4 жовтня 1936 р представницький (400 учасників, серед яких близько сотні викладачів вищої школи) конгрес «Єврейство в науці про право», заявляє: “Все, що фюрер говорить про єврейську діалектику, ми повинні знову і знову повторювати собі і нашим студентам, щоб уникнути найбільшої небезпеки, укладеної в усі нових маскуваннях і вивертах. Тільки одного емоційного антисемітизму тут недостатньо, потрібна заснована на пізнанні впевненість. Расовому вченню ми зобов’язані знанням відмінності між євреями і всіма іншими народами ” .Саме на цій конференції Шмітт запропонував вважати твори німецьких авторів єврейського походження перекладами з єврейської мови, поміщати їх у бібліотеках в розділ «Judaica» і, якщо в разі крайньої необхідності можна обійтися без цитат, позначати ці тексти шестикутної зірочкою, щоб легко відрізняти їх від справді німецьких.
Його справи йдуть блискуче до 1936 р, коли незадоволені його стрімким сходженням колеги і швидко набирають силу діячі СС вчинили змову проти нього. Шмітту пригадали все: і його католицтво, і зв’язок з Партією Центру, і роботи в підтримку Веймарської конституції, колишню ставку на консерваторів, звичайно, те, що його основні роботи після 1933 р не є сугубою апологетикою режиму як єдино вірного і можливого, а дослідженням, що цінність порядку, держави і стабільності взагалі в них все одно залишається вищою, ніж цінність даного, нацистській державі.
Все могло дійсно скінчитися концтабором, якщо не гірше. Від скверної долі Шмітта врятував особисто Герінг — можливо, не стільки навіть з особистих симпатій, скільки через суперництво з СС. Відомий його лист головному редактору есесівській газети «Чорний корпус», що відкрила кампанію проти Шмітта, Гюнтеру д ‘Алькену, в якому Герінг недвозначно вимагає припинити нападки не тому, що вони несправедливі, а тому, що, як прусський державний радник, Шмітт знаходиться в розпорядженні Герінга і такі акції сприймаються їм, прем’єр-міністром Пруссії, як вторгнення в сферу його компетенції. На відміну від Герінга безпосередній начальник Шмітта по Академії німецького права, Франк, не збирався його захищати. Він відрапортував, що зміщує його з усіх керівних посад. Шмітт залишається тільки професором Берлінського університету і не стільки навіть з марнославства, скільки з міркувань більшої безпеки — вимагає, щоб величали його не «пан професор», але «пан прусський державний радник». Відсторонення від активної політики, в загальному, благотворно позначається на його наукової діяльності. У 1938 р він пише книгу про «Левіафана» Томаса Гоббса, один з найбільш глибокодумних своїх творів, в 1942 р — крихітну, але дуже важливу книжку «Земля і море». Шмітт присвячує все більше уваги філософській та історичній проблематиці міжнародного права.
1945 рік він зустрічає як цілком академічний вчений, зберігаючи присутність духу навіть під час бомбардувань (в 1943 р будинок, в якому він жив, був зруйнований бомбардуванням). Після цього відбувається арешт, перебування в таборі для «важливих осіб» протягом семи місяців, звільнення, новий арешт і допити в Нюрнберзі, де Шмітт поміщений в камеру для свідків. З свідка він міг стати обвинуваченим. Навряд чи його чекала б тоді така ж доля, як його колишніх заступників Герінга і Франка, засуджених до повішення. Однак більш-менш тривале ув’язнення було б ймовірно. Однак за результатами допитів Шмітт був випущений на свободу, оскільки його вина, як було встановлено, носить лише моральний, а не юридичний характер.
У 1947 р він виходить на свободу, залишившись практично без засобів до існування. У нього немає ні будинку, ні бібліотеки (вона була конфіскована американцями, згодом вдалося було її повернути, але місця для неї в нових, обмежених умовах Шмітт знайти вже не зміг), ні грошей. Доводиться повертатися в рідний Плеттенберг. Тут він проживає в маленькому будиночку разом з кількома родичами. У 1950 р його дружина вмирає, залишається дочка, названа по латині, на честь дружини, Анимой. Шмітт ще намагається якось знайти собі місце в новому житті, хоче поїхати в Латинську Америку, але безуспішно. Йому ще кілька років не дають паспорта. Рік проходить за роком, стає ясно, що місце професора йому не знайти, до речі кажучи, він уже й не молодий. Правда, поступово появляються старі друзі (одним з перших — Ернст Юнгер), які допомагають пережити важкий час, видавництва знову починають приймати його книги. Молоді вчені з-за кордону (в їх числі згаданий Якоб Таубес, в майбутньому, іменитий французький соціолог, учасник Опору Жюльєн Фройнд) шукають знайомства зі Шміттом. Мало-помалу життя налагоджується. Біографії Шмітта, який вона була в роки його розквіту, приходить кінець. Академічний остракізм не припиняється, його оцінки та політико-юридичний аналіз далеко не відіграють тієї ролі, яку вони грали в попередні епохи.
Він прожив ще дуже довго, пережив і дружину, і доньку, і більшість друзів (за винятком Ернста Юнгера). Він ще встиг стати невтомним мандрівником, знову скуштувати світової популярності, випустити перевидання ранніх робіт, насолодитися найкращими ученими дискусіями, переселитися в новий, краще влаштований будинок. До його 70-річчю та 80-річчю виходять ювілейні збірники, до 90-річчя — спеціальний номер «Європейського журналу з соціальних наук» — все, як і повинно бути у іменитого професора. З 50-х рр. бельгійський вчений П. Томіссен веде бібліографію робіт Шмітта і про Шмітта — вона розростається до розмірів фантастичних. Багато разів за ці роки Шмітт повертається до фатальних тридцятих років. Він виправдовується і доводить що подібно Хайдеггеру, не кається ні в чому.
Карл Шмітт був першим, хто започаткував правничу дискусію про конституційну норму та конституційну реальність. Він показував, що парламентаризм нездатний функціонувати в умовах масової демократії, що він втратив «своє підґрунтя і свій сенс». Його ідеї поширювалися далеко за межі юридичних кіл завдяки популярній брошурі, в якій він відкрито обстоював намір «викрити останнє зерно інституції сучасного парламентаризму».
Студії Шмітта радше нагадували політичну соціологію чи політичну історію ідей, аніж юриспруденцію. Дієвість і водночас ризик його методу полягав у надзвичайно гострому дослідженні сучасної конституційної ситуації в Німеччині і її невідповідність ідеалу цієї інституції. Він порівнював ідеал парламентаризму, яку розвивали теоретики лібералізму XIX ст., особливо французькі конституціоналісти, із фактичною ситуацією Веймарської республіки.
Беззаперечно, Шмітт зробив внесок у науку, залучивши до царини публічного права новий суттєвий компонент — соціологічний підхід та історію ідей. Проте вирішальним для політичного впливу Шмітта та його численних прибічників залишається те, що вони ніколи навіть не намагалися перевірити, чи не були ці політичні та суспільні зміни адаптацією політичних інституцій, розроблених лібералізмом, до нових реальних відносин.[7]
У своїй конституційній теорії 1928 року Шмітт розділив веймарську конституцію на громадянсько-державну та політичну частину. У тексті 1932 р. він вже довів це розрізнення до розподілу на дві несумісні частини. Спираючись на дослідження конституційних реалій, він вважав громадянсько-державну частину конституції історично застарілою і стверджує, що німецька конституційність може бути врятована лише через корекцію другої основної частини конституції відповідно до нових політичних та соціальних відносин. Ця друга частина конституції поряд із основними правами включала також і настанови щодо шкільної системи, Церкви, економіки тощо. Її він критикував за те, що вона являла собою не однозначні рішення, а «докучливі компромісні формулювання».
Полеміка Шмітта з панівним позитивістським підходом у статті «Законність і легітимність» (1932) спрямовувалася проти саморуйнівного уявлення про демократію, за яким, відповідно до статті 76 конституції Веймарської республіки, суттєві елементи конституції можуть бути легітимно ліквідовані. З цього погляду його вчення зробило великий крок уперед порівняно зі старою школою. Він прийшов до розуміння того, що конституція у своїх основних цінностях не може змінюватися за довільною схемою, вигідною тимчасовій більшості, а має бути захищена самою ж конституцією від можливих зазіхань більшості — неважливо, звичайної чи кваліфікованої
Че́заре Ломбро́зо (итал.Cesare Lombroso; 6 ноября1835, Верона, Австрийская империя — 19 октября1909, Турин, Италия) — итальянский психиатр, преподаватель[4], родоначальник антропологического направления в криминологии и уголовном праве, основной мыслью которого стала идея о прирождённом преступнике. Вклад Ломброзо в криминологическую науку заключается в изменении предмета исследования с преступления как деяния на человека — преступника, рассматриваемого сквозь призму антропологии. Ломброзо сформулировал ряд практических рекомендаций к определению патологической предрасположенности того или иного индивида к преступной деятельности по набору легко отличимых внешне дизрафических признаков. Идеи Ломброзо относительно врождённой предрасположенности к тем или иным преступлениям многократно подвергались научной критике.
Ломброзо родился 6 ноября 1835 года в Вероне в богатой еврейской семье. Он изучал литературу, лингвистику и археологию в университетах Падуи, Вены и Парижа, но поменял свои планы и стал хирургом в армии в 1859 году. В 1866 году он был назначен приглашенным лектором в Павии, а позднее, в 1871 году, возглавил психиатрическую больницу в Пезаро. Ломброзо стал профессором судебной медицины и общественной гигиены в Туринском университете в 1876 году. В том же году он написал свою наиболее важную и влиятельную работу «L’Uomo delinquente» («Преступный человек»), выдержавшую пять изданий на итальянском языке и опубликованную на различных европейских языках.
С 1862 года профессор Павианского университета, а с 1896 года профессор психиатрии Туринского университета и уголовной антропологии (1906) в том же университете[5].
Чезаре Ломброзо был последователем взглядов французского психиатра Б. О. Мореля (учение Мореля о вырождении). Основываясь на собственных выводах о биологических особенностях, и прежде всего внешних морфологических признаках (форма черепа, неправильное строение ушной раковины и пр.), по его мнению, присущих преступникам, Ломброзо утверждал, что нарушители правовых норм — люди ненормальной физической, а потому и психической организации, люди особой породы и что преступление является следствием их врождённых особенностей, результатом атавизма. Ломброзо считал преступление для таких людей неизбежным и заявлял, что наказание не может исправить их; исходя из суждения об опасности таких лиц для общества, он считал необходимым заключение на неопределённо длительные сроки и частое применение смертной казни. Людей, врождённо склонных к преступным деяниям, он называл «homo delinquent» (лат. «человек виновный», также это — название его книги, изданной в 1876 г., в русском переводе — «Преступный человек») и заявлял, что такие люди подлежат уничтожению.[7]:353
Ломброзо также выделял политические «преступления», которые тоже, по его мнению, коренятся в биологической природе преступника. Он обосновывал этот тезис утверждением, что природе нормального человека свойственна ненависть к новому — «мизонеизм», а любовь к новому («филонеизм») он считал болезнью, присущей «врожденным преступникам под влиянием аффекта — аффективным дегенератам».[7]:353
Ломброзо разработал формулу, положенную в основу наиболее востребованной в криминологии формулы преступной пораженности. В своей формуле основатель антропологического института предлагает средние размеры антропологических признаков осужденных соотносить с количеством несовершеннолетних, употребляющих спиртные напитки. Полученный результат, умноженный на условный показатель «Е» рассматривается как частотный признак универсала. Данная формула позволяла выявить причинность преступности, которая на общем уровне всегда сводилась к длине тех или иных частей тела.Умер в Турине в 1909 году.
У цих словах з Біблії, які не раз повторював Федір Никифорович Плевако, — уся його душа, секрет його адвокатського успіху, порада йзаповіт юристам.
Шукати правду, відстоювати її та захищати — це було покликанням і сенсом його життя.
Служити ідеям свободи і права, бути гуманістом, християнином — це було святим обов’язком відомого адвоката.
Тонкий психологічний аналіз, виразність і багатство юридичної мови, яскравість і життєвість прикладів, блиск таланту та глибина думки — це особливість промов Ф. Н. Плевако.
Тому тепер, коли Ф. Н. Плевако вже понад сто років немає серед живих, а його ім’я на довгі десятиліття було забуте, юристи вивчають практичний і теоретичній спадок відомого адвоката, визнаючи його велику роль в юриспруденції. Слава його відроджена, і вона слугує моральним орієнтиром для людей, які присвятили себе судовому захисту.
Виходять друком збірки промов адвоката. Йому присвячені наукові роботи, написано багато статей. Одна з найпрестижніших нагород адвокатської спільноти Російської Федерації —це Золота медаль імені Ф. Н. Плевако, заснована в 1996 році, та Срібна медаль, заснована у 2003 році. Готується до виходу телесеріал «Плевако». У 2003 році на його могилі на Ваганьківському кладовищі в Москві на кошти адвокатів-благодійників і на прохання нащадків Ф. Н. Плевако було встановлено пам’ятник зі словами, які були на зруйнованому в радянську добу пам’ятнику, що замовляла дружина: «Не з ненавистю судіть, а судіть з любов’ю, якщо хочете правди»…
Син вихідця з Волині та азійської жінкиФедір Никифорович Плевако (25.04.1842 — 05.01.1909, за ст.ст. 23.12.1908) народився в м. Троїцьк Оренбурзької губернії, нині Челябінської області Російської Федерації. Був сином вихідця з Волині та азійської жінки.
Його життя та діяльність досі сповнена загадок і є предметом вивчення дослідників з Росії, Республіки Казахстан, Киргизії, Білорусі. Так, про його родовід існувало більше припущень і легенд, аніж фактів. Проте у 2015 році мінський юрист Л. А. Бенедиктович повідомив про знайдені у Санкт-Петербурзі та Челябінську офіційні документи, які свідчили, що батько відомого адвоката, Василь Іванович Плевак, 1790 р. н. , був дворянином з Волинської губернії. Плевак міг бути українцем чи білорусом — литвином, тут думки дослідників розходяться. Слід зауважити, що українські прізвища Плювако, Плювак (у російському звучанні Плевак, білоруською Плявак) в Україні не є рідкістю, навіть під Черкасами було сільце Плюваки (нині Первомайське), за легендою, засноване козаком Плювакою з Січі. Імовірно, пошук цікавих документів триватиме. Та вже поза сумнівом, що волинянин В. І. Плевак, батько славетного адвоката, був пов’язаний з Україною.
Дворянин Плевак не мав помістя, почав службу в 1810 році канцеляристом у Волинському суді, відтоді сумлінно працював спочатку в судовому, а згодом у митному відомстві. Служив на митниці у Литовсько-Гродненській губернії, наКизлярській митниці, а такожу Троїцьку на Південному Уралі, куди був направленийДепартаментом зовнішньої торгівлі в 1833 році.Там проходив старовинний караванний шлях з Середньої Азії. Василь Іванович дослужився до надвірного радника,що відповідало званню підполковника, завжди мав чудові характеристики, в яких відзначалася його добропорядність, чесність, гарні здібності. Та була в його житті велика помилка, яка принесла чимало неприємностей синам: вони зростали незаконнонародженими, безправними, навіть не мали права на гідну освіту. І хоча батько згодом намагався їх всиновити, закони того часу це забороняли. А все тому, щоПлевак не був офіційно одружений з їхньою мамою. Дівчина-служниця на митниці в Троїцьку, Катерина Степанова (ім’я, отримане під час хрещення), стала його невінчаною дружиною. У Василя й Катерини народилося четверо синів (двоє з них вмерли маленькими)та донька, і всі діти мали різні прізвища й по-батькові від імен своїх хрещених, як належало незаконнонародженим. Федір 13 років носив прізвище Ніколаєв (за документами гімназії).
Історія Катерини, доньки азійських просторів, була схожа на сумну легенду. Її знайшли дитиною років п’яти на березі річки біля Троїцька, взяла її кухарка з дому начальника митниці. Дівчинка згодом розповідала, що випала з кибитки під час набігу на аул якихось вершників, що батьків убили, а вона вийшла до річки, ховалася два дні в очереті. Пам’ятала, що була з багатої сім’ї.Дослідники встановили, що в ті часи, дійсно, у відомого киргизького бая і батираАлдара, який тоді жив біля Троїцького повіту, пропала з кибитки дівчинка, ім’я якої означало «безсмертна». Біля Троїцька тоді кочували різні казахські й киргизькі племена, а в царській Росії і казахів часто називали киргизами.Нині казахи й киргизи вважають Плевако «своїм», пишаються ним.
У 1851 р. сім’я оселилася в Москві. Сини успішно вчилися в Московському комерційному училищі, але вже у другому класі їх відрахували — через незаконнонародженість, як було повідомлено. Батько домігся, щоб у 1853 році синів прийняли в гімназію, і в тому ж році помер. Вдова за рішенням Сенату все ж отримала з часом дозвіл на прізвище Плевак, і її син Федір став Плеваком. Прізвище він чомусь трохи змінив, коли вже навчався на юридичному факультеті в Московському університеті. У 1864 р. він отримав диплом кандидата права, а в 1870 році став присяжним повіреним округу Московської судової палати. Відтоді швидко зростала його слава адвоката. Він виступав на судових процесах у різних містах імперії, нерідко й на землях України; бував і в рідному Троїцьку, і в аулах неподалік Троїцька. Йому вдавалося зрозуміти й відчути проблеми різних людей, адже він і сам їх добре знав. До Плевако часто ставилися не просто як до адвоката, а як до народного заступника, всесильного захисника, і йшли на процеси, де він виступав, як на унікальні вистави.
Відданість демократичній судовій реформі У 1864 році були видані Судові Статути імператора Олександра ІІ. Починалася кардинальна судова реформа, яку з надією сприйняло передове суспільство і яку гаряче підтримав Плевако. Це буврух у бік правової держави. Не було ще конституції, монархія щойно позбулася кріпосництва, але творці реформи вже декларували найдемократичніший судоустрій, зокрема, був заснований суд присяжних і створена відокремлена від держави прокуратура. У багатьох промовах адвоката читач знайде його думки про реформу, тлумачення її сутності, утвердження справедливості судочинства. Не раз перед присяжними засідателями, особливо на виїзних судових сесіях, Ф. Н. Плевако порівнював старе судочинство й нове, ба більше: він порівнював вітчизняне й зарубіжне законодавство, розповідав про досвід країн, в яких демократичні реформи в суді відбулися раніше; порівнював статті законів, посилався на відомі судові процеси, радив, як застосовувати нові статті (Справи Кострубо-Карицького,братів Олександра та Івана Попових та інші). Усе це викладав доступно, зрозуміло.«Завжди і всюди, в колі товаришів за професією і на зборах представників судового відомства, у мене одна улюблена тема: сила Статутів — в єдності цілей і стремлінь усіх діячів нового суду, у відсутності непримиримих інтересів», — писав Плевако, готуючись до виступу на черговій річниці Судових Статутів. Писав, звертаючись до прокурорів і адвокатів: «У чому наш обов’язок? У єдності мети! Правду шукати, а не перемогу й панування однієї частини над іншою».
На думку Ф. Н. Плевако, починати оновлення суспільства слід з утвердження правди, справедливості: «Навчати правди слід правдою! Навчати поваги до закону — прикладами!» (Справа севських селян).
Адвокат висловлював думку про те, що фундамент розвиткусуспільства — це свобода,честь и гідність особистості: «Честь — це вся людина. Поставтеся до питань честі легко, опустіться до світогляду тих, хто втирається після удару і сміється, слухаючи образи, — і суспільство, привчене цим поглядом до байдужості, перетвориться на натовп рабів, які забули про гідність людської особистості» (Справа В. М. Семенковича).
Адвокат, який вигравав найскладніші справиПро Ф. Н. Плевако ходила слава, що він впливає на присяжних засідателів, що його голос зачаровує. Інакше як пояснити, що він може врятувати від каторги навіть убивцю? Погортаємо сторінки цієї збірки. Кого ж він рятував? Це нещасна дівчина, яка збожеволіла через те, що коханий обрав іншу(Справа П. П. Качки); молодий спадкоємець, в якого спритний ділок виманив маєток і посміявся над всією родиною (Справа дворянина В. В. Ілляшенка); князь, якого довів до нестями шантажист, коханець дружини, матері його семи дітей (Справа князя Г. І. Грузинського); зламаний самотністю, війною та впливом батька дорослий син, який впевнений, що мачуха винна в смерті брата й хоче вбити старого (Справа М. О. Лукашевича); зрештою, відома свого часу історія про двох коханців, які хотіли вмерти одночасно, у винних парах і під дією наркотику «загравшись у смерть», у результаті чого офіцер убив кохану (Справа Бартенєва). Ніскільки не применшуючи найстрашніший злочин проти людини — убивство, адвокат Плевако шукає, насамперед, чіткі докази вини,а коли вони є, але захисник бачить, що підсудного щось неминуче спонукало до злочину, він шукає причину такого горя. Зокрема, адвокат піднімає малодосліджені питання про стан афекту, запальність тощо; на процесах постає глибоким знавцем психології, хоча судова психологія була ще в зародку. Ф. Н. Плевако вивчав праці зарубіжних вчених, цікавився різними погляди на роль генетики, виховання, впливу суспільства на особистість. І — звісно, впливав на присяжних! Про це казав художнику В. І. Сурикову: «Аджети, ВасилюІвановичу, коли пишешсвоїпортрети, прагнешзаглянути в душу тієїлюдини, яка тобіпозує. Так і я прагнупроникнутипоглядом в душіприсяжних і виголошуюпромову так, щоб вона дійшла до їхньоїсвідомості».
Злодійку захищати не ставСлаветний адвокат брався далеко не за всі справи. Мова не про те, що у Ф. Н. Плевако були багаті клієнти, — він працював і без гонорару, коли захищав знедолених, ще й утримував своїх підзахисних під час процесу; також нерідко він був призначеним захисником. Річ у тім, що він не йшов на угоду з совістю. Якщо Плеваконе вірив у невинуватість підсудного, то відмовлявся захищати.«Захист, готовий обмовляти, бути пособником такої людини, — ганебний і нечесний» (Справа подружжя Зам’ятніних).Наприклад, не погодився захищати Софію Блювштейн — «Соньку Золоту Ручку». Так само бувало й тоді, коли він виступав з боку потерпілих і цивільних позивачів: мав упевнитись у справедливості їхніх претензій. Людська гідність, професійна честь, співчутливе серце й загострене почуття справедливості не дозволяли йому стати на шлях лицемірства й облуди. Відомий випадок, коли він вже під час процесу виявив, що захищає злочин, і раптом сам перетворився на обвинувача! Коли ж він мав певні сумніви в чесності підзахисного, але, вивчаючи судову справу, не бачив твердих доказів його вини, то на процесі казав про це відверто, мовляв, завчасно обвинуваченого поставили перед нами, досудове слідство проведено неякісно, є сумнів… Але якщо є найменший сумнів, «коли треба обирати між життям і смертю, то всі сумніви повинні вирішуватися на користь життя. Таким є веління закону, і таким є моє прохання» (Справа О.Є.Максименко).
Коли долю підсудних вирішував суд присяжних засідателів, то роль промови адвоката була дуже великою: «У глибоко гуманній турботі про недоторканність людської особистості, перш ніж слово обвинувачення перейде у слово осудження, перед вами захищаємо їх ми, захищаємо недаремно й не всупереч інтересам закону, а в ім’я його. Якщо обвинувачення є справою великої державної ваги, то захист є виконанням божественної вимоги, що висувається до людських установ» (Справа О.Є.Максименко).
Ще такий штрих до образу Ф. Н. Плевако: перед кожною судовою справою присяжний повірений довго молився— змалечку був вихований як глибоко віруюча, гуманна людина. Коли вже мав значні статки, постійно жертвував на потреби церкви, християнської освіти та дітям-сиротам; допомагав бідним студентам і талановитим ученим, причому значними грошовими сумами.
Як працював над промовамиОсь що казав про це сам Ф. Н. Плевако: «Як це зазвичай роблять захисники, я прочитав документи справи, розмовляв з підсудним і викликав його на щиру сповідь душі, прислухався до доказів і склав собі програму, зробив нотатки, про що, як, що й навіщо говорити перед вами. Міркував і здогадувався, про що говоритиме прокурор, на чому буде особливо наголошувати, де в нашій справі буде місце для гарячого спору, — і свої думки тримав я про запас, щоб на його слово була відповідь, на його удар — відсіч» (Справа князя Г. І. Грузинського).
Готуючи промови, Ф. Н. Плевако користувався своєю багатою бібліотекою, в якій переважали книги з права, історії, філософії, психології та богословські книги. Змолоду займався науковими дослідженнями, переклав, а з часом прокоментував і видав підручник відомого німецького юриста Георга Фрідріха Пухти «Курс римського цивільного права». Наука не стала його долею, та в юридичній практиці Ф. Н. Плевако виступав як науковець, який не втомлювався поглиблювати свої теоретичні знання.
Він не читав з листа — хіба таке читання було б яскраво переконливим для присяжних? Це дає підставу інколи помилково вважати, що промови Ф. Н. Плевако були всуціль експромтами. Звичайно, його експромти були блискучими, а інколи йому доводилося в ході засідання змінювати весь план промови. Сучасник Ф. Н. Плевако, журналіст Влас Михайлович Дорошевич, якого називали «королем російської журналістики», у книзі «Спогади», в нарисі «Ф. Н. Плевако», найкраще створив живий образ адвоката, передав дух його виступів і власне враження від його промов.Він вважав, що якби Плевако записував свої промови, то це була б «балерина, яка захотіла проспівати свої танці», що «на Плевако можна пустити будь-який наклеп. Але сказати, що він говорить, як пише, —це було б наклепом,у який ніхто не повірить». Головною «рапірою» Плевако він вважав несподівану репліку, імпровізацію, і тому казав, що «промови Плевако треба слухати гарячими. У суді, в розпалі боротьби. І ковтати їх не розжовуючи. Перенесені на папір, вони холонуть».
Але недаремно роль Плеваков юридичній сфері порівнювали з роллю Пушкіна в літературі. Як у поета булобезліч списаних чернеток, так і в юриста за легкими стрункими рядками, за яскравими порівняннями й дотепами стояла невидима для інших копітка робота, про що говорив і сам Плевако.Добре знаючи всі галузі права, маючи міцну пам’ять італант промовця, адвокат окремі місця промови, вдалі «ходи», влучні фрази, несподівані й переконливі аргументизаготовляв, повторював багато разів, добре запам’ятовував. Тож міг несподівано швидко розбити обвинувачення. Під час процесу вміло використовував показання свідків, в тому числі свідків від обвинувачення. Уважно слухав промову прокурора, дещо занотовуючи, мігпобудувати захист на спростуванні аргументів обвинувача.
Найскладніший судовий процесЧи програвав Плевако процеси? Так, бували такі випадки, наприклад, перша справа у 1868 році, коли Плевако проявив себе як гарний фахівець (Справа Маруєва). А найбільш невдалим він назвав шлюборозлучний процес своєї коханої з колишнім чоловіком. Утім, не слід забувати про іронічність, завжди притаманну Плевако, і про те щастя, яке він знайшов під час згаданого процесу. Його підзахисна, Марія Андріївна Демидова (Мартинова), намагалася розірвати шлюб з чоловіком-мільйонером, купцем Василем Демидовим з відомого роду «лляних королів», хоча мала з ним п’ятьох дітей. Пориваючи з нелюбом, вона зібрала грошей, щоб найняти гарного адвоката… Кохання виникло одразу, і вони берегли його майже 30 років, до кінця життя Федора Плевако. Однак купець дружину офіційно не відпускав і не йшов ні на які угоди. Тяжким наслідком було те, що діти в новій родині були незаконнонародженими. Батько намагався протистояти трагедії, якої сам зазнав у дитинстві: оформлював їх як підкинутих і всиновлених, роками добивався присвоєння дітям свого прізвища. Згодом Ф. Н. Плевако напише: «Ну ось, мій найдовший двадцятирічний і найбільш невдалий процес скінчився сам собою. Умер Василь Демидов. Шкода, звичайно, непогана була людина. Тільки впертий дуже, розлучення так і не дав. Умив-таки Демидов Плевако, що й казати. Не дозволив мені виграти справи. Але я зла на нього не тримаю. Треба б призначити вінчання». У щедрому домі Плевакодружно жила купа народу: окрім дружини й дітей, рідня з обох боків, син Сергій від попередньогоневдалого шлюбу (зі своєю сім`єю), який працював присяжним у конторі батька…(Син Сергій від другого шлюбутеж став юристом).
Прагнення політичних реформ — останні виступиЗа плечима — сорок років успішної адвокатської практики, понад 200 виграних справ, досвід, гучна слава…У 1907 році Ф. Н. Плевако поринув у політичну діяльність як депутат ІІІ Державної думи від ліберальної партії «Союз 17 жовтня» («октябристи»). Дума була прообразом парламенту, а країні потрібна була конституція, потрібен парламент.Якими були його погляди? Свої переконання, віру в силу урядових реформ юрист прагнув передати виборцям і депутатам, адже він бачив грандіозні результати судової реформи. Його досвід і знання, безперечно, сприяли б цьому. Велике серце захисника прагнуло захистити людей від жахіття кривавих повстань, руйнівного розбрату. Ще всі пам’ятали революцію 1905 року і її придушення. Як вважав депутат Плевако, треба шукати вихід у злагоді, а не в протистоянні. Він намагався, як це робив при нагоді в суді і завжди — у житті, закликати всі сторони до примирення. Промови Ф. Н. Плевако під час передвиборчої кампанії та в Думі були його останніми виступами. Здоров’я його вже було слабке. «Його промови за цей час мали велике політичне значення. Він застерігав слухачів від двох стрімчаків, які загрожували нашому державному кораблю, — крайніх правих і лівих», — писала газета «Голос Москви» у 1909 р., публікуючи виступи учасників зборів пам’яті Плевако, в яких звучало, що він був «національним, державним розумом». Також у пресі писали, що «Росія втратила свого Цицерона, а Москва — свого Златоуста».
Мистецтво промовця Плевако казав, що головним професором красномовства у нього був святий Іоанн Златоуст, а логіки навчався у святого Григорія Богослова. У промовах часто вживав цитати з Біблії, що було зрозуміло всім присутнім. Ф. Н. Плевако тонко відчував, в якому ключі виступати перед присяжними. Якщо це були переважно міщани, як під час розгляду справи П. П. Качки, то промова звучала так же ефектно й сентиментально, як для театральної публіки; якщо це були переважно селяни, люди, які знають ціну власності й суворо дивляться на подружню зраду, то він саме на це спирався, захищаючи князя Грузинського; якщо це були високоосвічені судді, то промова звучала так, як виступ громадського діяча, коли адвокат, наприклад, захищав севських селян, робітників Коншинської мануфактури та фабрики Сави Морозова, чи виступав палким патріотом вітчизняної економіки й розвитку (Справа Сави Івановича Мамонтова та інших). Уміти відчути аудиторію — це теж талант, і чи не любов до театру сприяла його розвитку? Відомо, що Ф. Н. Плевако захоплювали різні видовища, а особливо він любив відвідувати Приватну російську оперу С. І. Мамонтова та Художній театр К. С. Станіславського і В. І. Немировича-Данченка. Ф. Н. Плевако часто спілкувався з творчими людьми: письменниками, художниками, артистами. Він і сам був людиною творчою, а коли навчався, то дописував у газету. Охоче віршував і писав прозу, переважно фейлетони, легко імпровізував, створював, епіграми, пародії, каламбури. У пресі Плеваковиступав під літературним псевдонімом «Богдан Побережний».
Артистизм, творча жилка, здатність до експромтів і тонке відчуття аудиторії — ось складові успіху промовця. Була у Ф. Н. Плевако й потужна харизма, яка вирізняла його серед інших відомих судових промовців. Його слово доповнював пронизливий погляд великих очей, жива міміка, миттєва реакція на репліки, тихий оксамитовий голос, який змушував слухати, попри те, що згадують про його незначну шепелявість. А інколи слово адвокатагриміло голосно, як виступ трибуна. Умів робити й красномовні паузи. Він цілком володів увагою слухачів, адже Плевако — не тільки розум, залізна логіка, глибокі знання законів і психології людини, а ще й сила переконаності та переконливості, палка віра у свої слова, сплав таланту й енергії.«Наслідувати Плевако було, на мою думку, неможливо, як не можна наслідувати натхнення», — писав його сучасник Анатолій Федорович Конí, відомий юрист.
«Гарний анекдот виграє справу» Народна слава Плевако перетворювала його перемоги на неймовірні історії. Дотепні вислови, жарти, які він вплітав у свої промови в залежності від ситуації, оригінальні «трюки» породжували чимало анекдотів, які лише додавали популярності адвокату.
Існує відомий анекдот про повію, яка стверджувала на суді, що відповідач заманив її в номер готелю і зґвалтував. Плевако досягнув перемоги (і дружного реготу в залі ) лише одним реченням: «Якщо ви присудите мого підзахисного до штрафу, то прошу з цієї суми вирахувати вартість прання простирадл, які позивачка забруднила своїми туфлями». Повія підхопилася з криком: «Неправда! Туфлі я зняла!!!»
А зовсім не смішна судова справа про вбивство чоловіком своєї жінки та його виправдання? Проте й вона викликає захват і навіть сміх. Хтозна, чи було так насправді, адже сталося вбивство, та слова Плевако в цьому анекдоті цілком відповідають його прийомам. Замість промови він нібито п’ять разів з паузами звернувся до суду, не додаючи ні слова: «Панове присяжні засідателі!» Спочатку присутні в залі притихли, потім настала мертва тиша, за наступною реплікою почався шум, нарештівсі в залі вибухнули ревом обурення, сприймаючи все за знущання. «Ну ось, панове, ви не витримали й 15 хвилин мого експерименту. А як воно було цьому нещасному чоловікові слухати 15 років несправедливі докори й роздратоване бурчання своєї сварливої баби через кожну нікчемну дрібницю?»
Плевако любив жарти, сам іноді під час перерв у суді розповідав адвокатські анекдоти, і«акула пера» того часуВлас Дорошевич зауважив: «Гарний анекдот виграє справу. Гарний анекдот для адвоката — все».Дорошевич переповів такий анекдот про стареньку і вкрадений срібний кавник.Він писав, що якось адвокат був у справах у повітовому містечку і випадково побачив у коридорі суду стару жінку, яка гірко плакала, чекаючи розгляду своєї справи про крадіжку срібного кавника. Працювало «бродяче правосуддя» — виїзна сесія суду, розглядали різні справи. Коли Плевако довідався у старої, у чому річ, то попросив її захисника передати йому захист. Збіглися слухачі. Старенька визнала вину, свідків не допитували, однак виступ обвинувача був гнівним і красномовним. Плевако несподівано підтримав пана товариша прокурора, який нібито переконав його в тяжкості злочину його клієнтки. «І дозволю собі тільки дещо розвинути думку шановного представника обвинувачення», — сказав він, зробивши далі екскурс в історію Русі, патетично перерахувавши її біди й перемоги: тут і внутрішній розбрат, і варяги, і татари, і поляки, і рятівник Мінін, і Наполеон. Та ніколи Русь не гинула остаточно, завжди воскресала. «І ось у тисяча вісімсот такому‑то році престаріла дворянка така-то, від голоду забувши всі закони Божеські й людські, украла срібний кавник, підірвала всяку повагу до священного права власності, подала пагубний приклад всій Росії. І від цього удару, мені здається, ніколи не оправитися, не піднятися, не воскресити бідної Русі». Дорошевич додав, що товариш прокурора, кажуть,тієї ночі хотів отруїтися… «Плевако— страшний супротивник. Страшний своєю винахідливістю».
Актуальність…Як записували промови Ф. Н. Плевако?Це здійснювали судові писарі‑стенографісти, репортери газет, журналісти, які готували окремі видання про гучні процеси, а інодій сам адвокат робив для журналістів чи знайомих короткий конспект промови вже після суду, начисто. Рідні та друзі радили адвокату видати їх. Робота над книгою почалася у 1905 році, коли Плевако, перебравши в пам’яті десятки справ, продиктував бажаний список. Почався пошук текстів.Було зібрано близько 60 промов, до багатьох додано виписки щодо суті справ та судові рішення.У 1909–1910 рр., уже після смерті Федора Никифоровича,вийшов двотомник «Промови» («Речи»). На жаль, третій том, в якому мали бути інші рукописи та незакінчена автобіографія, не видали. Через багато років зміст двотомника ліг в основу різних збірок промов адвоката, які набули популярності в юридичних колах. І не тільки в юридичних: для багатьох читачів вони є водночас оповіданнями детективного жанру й побутовими драмами, політичними статтями й любовними історіями. І в кожній промові є своя родзинка.
У цій збірці промови подано за роками справ, і ми бачимо, що талант адвоката проявлявся в будь-якому віці.
Спадщина Ф. Н. Плевако залишається актуальною і сьогодні. Навіть досвідчений адвокат, прочитавши його промови, може знайти для себе щось важливе й цікаве. Виступи його неповторні, проте можна використовувати його уроки, його вміння коротко і влучно висловити основну думку захисту, переконати суд несподіваним порівнянням, звернути увагу суддів на необхідність застосування пом’якшення покарання тощо. Саме так у певних випадках виступають адвокати в українському суді присяжних.
Збірка, яку читач тримає в руках, стане йому в пригоді. Це перше видання промов Ф. Н. Плевако українською мовою. А. Савранська перекладач.
–
Команда нашого книжкового інтернет магазину вітає всіх Чарівників Знань ( Авторів, Друкарів, Книгорозповсюджувачів).
Всесвітній день книги та авторського права було проголошено на 28-й сесії ЮНЕСКО 15 листопада 1995 р. (Резолюція № 3.18) в Парижі. Днем святкування було обрано 23 квітня, з огляду на її символічність для світової літератури, аргументами для вибору цього дня служило те, що саме цього дня померли такі видатні автори як Вільям Шекспір (23 квітня 1564 р. – 23 квітня 1616 р.), Мігель де Сервантес (1616 р.), Інка Ґарсіласо де ла Веґа (1616 р.), Хосеп Пла (1981 р.) та цього дня народилися Галдор Кільян Лакснесс (1902 р.), Моріс Дрюон (1918 р.), Григорій Тютюнник (1920 р.), Мануель Вальєхо (1923 р.). та ін.
Уперше спробу пов’язати 23 квітня з книгами було зроблено 1923 р. продавцем книг у Каталонії (Іспанія). Початкова ідея належала валенсійському письменнику Вісенту Клавелу Андресу, який запропонував у такий спосіб вшановувати письменника Мігеля де Сервантеса, спочатку 7 жовтня, в день його народження, а потім – 23 квітня, у день його смерті. Цікавим фактом є те, що Шекспір і Сервантес померли 23 квітня 1616 р., але не в той самий день, тому що на той час Іспанія послуговувалася григоріанським календарем, а Англія – юліанським. Сервантес фактично помер на 10 днів швидше за Шекспіра.
В усьому світі цього дня купують, дарують, читають книжки. До речі, на батьківщині Сервантеса цю дату святкують конкурсом – безперервним читанням «Дон Кіхота». Читачі змінюють один одного протягом 48 годин. Дане свято започатковане з метою просвіти, для подальшого розвитку усвідомлення культурних традицій, а також з урахуванням того, що книги є найвагомішим засобом поширення знань та найнадійнішим способом їхнього збереження. Це найчудовіший винахід для обміну ідеями за межами людського простору та часу, а також найпотужніша сила викорінення бідності та мирного будівництва.
Сьогодні Всесвітній день книги святкують у 190 країнах світу.( дякуемо за інформаційні матеріали Марія Поливач,
директор музею історії НУБіП України )
Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» заснований Мистецьким арсеналом 2011 року. Це щорічна інтелектуальна подія України, де розвиваються і взаємодіють книжкова, літературна, візуальна, музична та театральна сцени, порушуються і осмислюються вагомі питання буття людини, а також суспільства і культури, спонукаючи до проактивної позиції учасників і відвідувачів. За 9 років існування Книжковий Арсенал відвідали понад пів тисячі письменників, поетів, філософів, дизайнерів, ілюстраторів та експертів видавничої справи з понад пів сотні країн світу.
У 2019 році Книжковий Арсенал визнаний найкращим літературним фестивалем року на International Publishing Industry Excellence Awards.
