У цих словах з Біблії, які не раз повторював Федір Никифорович Плевако, — уся його душа, секрет його адвокатського успіху, порада йзаповіт юристам.
Шукати правду, відстоювати її та захищати — це було покликанням і сенсом його життя.
Служити ідеям свободи і права, бути гуманістом, християнином — це було святим обов’язком відомого адвоката.
Тонкий психологічний аналіз, виразність і багатство юридичної мови, яскравість і життєвість прикладів, блиск таланту та глибина думки — це особливість промов Ф. Н. Плевако.
Тому тепер, коли Ф. Н. Плевако вже понад сто років немає серед живих, а його ім’я на довгі десятиліття було забуте, юристи вивчають практичний і теоретичній спадок відомого адвоката, визнаючи його велику роль в юриспруденції. Слава його відроджена, і вона слугує моральним орієнтиром для людей, які присвятили себе судовому захисту.
Виходять друком збірки промов адвоката. Йому присвячені наукові роботи, написано багато статей. Одна з найпрестижніших нагород адвокатської спільноти Російської Федерації —це Золота медаль імені Ф. Н. Плевако, заснована в 1996 році, та Срібна медаль, заснована у 2003 році. Готується до виходу телесеріал «Плевако». У 2003 році на його могилі на Ваганьківському кладовищі в Москві на кошти адвокатів-благодійників і на прохання нащадків Ф. Н. Плевако було встановлено пам’ятник зі словами, які були на зруйнованому в радянську добу пам’ятнику, що замовляла дружина: «Не з ненавистю судіть, а судіть з любов’ю, якщо хочете правди»…
Син вихідця з Волині та азійської жінкиФедір Никифорович Плевако (25.04.1842 — 05.01.1909, за ст.ст. 23.12.1908) народився в м. Троїцьк Оренбурзької губернії, нині Челябінської області Російської Федерації. Був сином вихідця з Волині та азійської жінки.
Його життя та діяльність досі сповнена загадок і є предметом вивчення дослідників з Росії, Республіки Казахстан, Киргизії, Білорусі. Так, про його родовід існувало більше припущень і легенд, аніж фактів. Проте у 2015 році мінський юрист Л. А. Бенедиктович повідомив про знайдені у Санкт-Петербурзі та Челябінську офіційні документи, які свідчили, що батько відомого адвоката, Василь Іванович Плевак, 1790 р. н. , був дворянином з Волинської губернії. Плевак міг бути українцем чи білорусом — литвином, тут думки дослідників розходяться. Слід зауважити, що українські прізвища Плювако, Плювак (у російському звучанні Плевак, білоруською Плявак) в Україні не є рідкістю, навіть під Черкасами було сільце Плюваки (нині Первомайське), за легендою, засноване козаком Плювакою з Січі. Імовірно, пошук цікавих документів триватиме. Та вже поза сумнівом, що волинянин В. І. Плевак, батько славетного адвоката, був пов’язаний з Україною.
Дворянин Плевак не мав помістя, почав службу в 1810 році канцеляристом у Волинському суді, відтоді сумлінно працював спочатку в судовому, а згодом у митному відомстві. Служив на митниці у Литовсько-Гродненській губернії, наКизлярській митниці, а такожу Троїцьку на Південному Уралі, куди був направленийДепартаментом зовнішньої торгівлі в 1833 році.Там проходив старовинний караванний шлях з Середньої Азії. Василь Іванович дослужився до надвірного радника,що відповідало званню підполковника, завжди мав чудові характеристики, в яких відзначалася його добропорядність, чесність, гарні здібності. Та була в його житті велика помилка, яка принесла чимало неприємностей синам: вони зростали незаконнонародженими, безправними, навіть не мали права на гідну освіту. І хоча батько згодом намагався їх всиновити, закони того часу це забороняли. А все тому, щоПлевак не був офіційно одружений з їхньою мамою. Дівчина-служниця на митниці в Троїцьку, Катерина Степанова (ім’я, отримане під час хрещення), стала його невінчаною дружиною. У Василя й Катерини народилося четверо синів (двоє з них вмерли маленькими)та донька, і всі діти мали різні прізвища й по-батькові від імен своїх хрещених, як належало незаконнонародженим. Федір 13 років носив прізвище Ніколаєв (за документами гімназії).
Історія Катерини, доньки азійських просторів, була схожа на сумну легенду. Її знайшли дитиною років п’яти на березі річки біля Троїцька, взяла її кухарка з дому начальника митниці. Дівчинка згодом розповідала, що випала з кибитки під час набігу на аул якихось вершників, що батьків убили, а вона вийшла до річки, ховалася два дні в очереті. Пам’ятала, що була з багатої сім’ї.Дослідники встановили, що в ті часи, дійсно, у відомого киргизького бая і батираАлдара, який тоді жив біля Троїцького повіту, пропала з кибитки дівчинка, ім’я якої означало «безсмертна». Біля Троїцька тоді кочували різні казахські й киргизькі племена, а в царській Росії і казахів часто називали киргизами.Нині казахи й киргизи вважають Плевако «своїм», пишаються ним.
У 1851 р. сім’я оселилася в Москві. Сини успішно вчилися в Московському комерційному училищі, але вже у другому класі їх відрахували — через незаконнонародженість, як було повідомлено. Батько домігся, щоб у 1853 році синів прийняли в гімназію, і в тому ж році помер. Вдова за рішенням Сенату все ж отримала з часом дозвіл на прізвище Плевак, і її син Федір став Плеваком. Прізвище він чомусь трохи змінив, коли вже навчався на юридичному факультеті в Московському університеті. У 1864 р. він отримав диплом кандидата права, а в 1870 році став присяжним повіреним округу Московської судової палати. Відтоді швидко зростала його слава адвоката. Він виступав на судових процесах у різних містах імперії, нерідко й на землях України; бував і в рідному Троїцьку, і в аулах неподалік Троїцька. Йому вдавалося зрозуміти й відчути проблеми різних людей, адже він і сам їх добре знав. До Плевако часто ставилися не просто як до адвоката, а як до народного заступника, всесильного захисника, і йшли на процеси, де він виступав, як на унікальні вистави.
Відданість демократичній судовій реформі У 1864 році були видані Судові Статути імператора Олександра ІІ. Починалася кардинальна судова реформа, яку з надією сприйняло передове суспільство і яку гаряче підтримав Плевако. Це буврух у бік правової держави. Не було ще конституції, монархія щойно позбулася кріпосництва, але творці реформи вже декларували найдемократичніший судоустрій, зокрема, був заснований суд присяжних і створена відокремлена від держави прокуратура. У багатьох промовах адвоката читач знайде його думки про реформу, тлумачення її сутності, утвердження справедливості судочинства. Не раз перед присяжними засідателями, особливо на виїзних судових сесіях, Ф. Н. Плевако порівнював старе судочинство й нове, ба більше: він порівнював вітчизняне й зарубіжне законодавство, розповідав про досвід країн, в яких демократичні реформи в суді відбулися раніше; порівнював статті законів, посилався на відомі судові процеси, радив, як застосовувати нові статті (Справи Кострубо-Карицького,братів Олександра та Івана Попових та інші). Усе це викладав доступно, зрозуміло.«Завжди і всюди, в колі товаришів за професією і на зборах представників судового відомства, у мене одна улюблена тема: сила Статутів — в єдності цілей і стремлінь усіх діячів нового суду, у відсутності непримиримих інтересів», — писав Плевако, готуючись до виступу на черговій річниці Судових Статутів. Писав, звертаючись до прокурорів і адвокатів: «У чому наш обов’язок? У єдності мети! Правду шукати, а не перемогу й панування однієї частини над іншою».
На думку Ф. Н. Плевако, починати оновлення суспільства слід з утвердження правди, справедливості: «Навчати правди слід правдою! Навчати поваги до закону — прикладами!» (Справа севських селян).
Адвокат висловлював думку про те, що фундамент розвиткусуспільства — це свобода,честь и гідність особистості: «Честь — це вся людина. Поставтеся до питань честі легко, опустіться до світогляду тих, хто втирається після удару і сміється, слухаючи образи, — і суспільство, привчене цим поглядом до байдужості, перетвориться на натовп рабів, які забули про гідність людської особистості» (Справа В. М. Семенковича).
Адвокат, який вигравав найскладніші справиПро Ф. Н. Плевако ходила слава, що він впливає на присяжних засідателів, що його голос зачаровує. Інакше як пояснити, що він може врятувати від каторги навіть убивцю? Погортаємо сторінки цієї збірки. Кого ж він рятував? Це нещасна дівчина, яка збожеволіла через те, що коханий обрав іншу(Справа П. П. Качки); молодий спадкоємець, в якого спритний ділок виманив маєток і посміявся над всією родиною (Справа дворянина В. В. Ілляшенка); князь, якого довів до нестями шантажист, коханець дружини, матері його семи дітей (Справа князя Г. І. Грузинського); зламаний самотністю, війною та впливом батька дорослий син, який впевнений, що мачуха винна в смерті брата й хоче вбити старого (Справа М. О. Лукашевича); зрештою, відома свого часу історія про двох коханців, які хотіли вмерти одночасно, у винних парах і під дією наркотику «загравшись у смерть», у результаті чого офіцер убив кохану (Справа Бартенєва). Ніскільки не применшуючи найстрашніший злочин проти людини — убивство, адвокат Плевако шукає, насамперед, чіткі докази вини,а коли вони є, але захисник бачить, що підсудного щось неминуче спонукало до злочину, він шукає причину такого горя. Зокрема, адвокат піднімає малодосліджені питання про стан афекту, запальність тощо; на процесах постає глибоким знавцем психології, хоча судова психологія була ще в зародку. Ф. Н. Плевако вивчав праці зарубіжних вчених, цікавився різними погляди на роль генетики, виховання, впливу суспільства на особистість. І — звісно, впливав на присяжних! Про це казав художнику В. І. Сурикову: «Аджети, ВасилюІвановичу, коли пишешсвоїпортрети, прагнешзаглянути в душу тієїлюдини, яка тобіпозує. Так і я прагнупроникнутипоглядом в душіприсяжних і виголошуюпромову так, щоб вона дійшла до їхньоїсвідомості».
Злодійку захищати не ставСлаветний адвокат брався далеко не за всі справи. Мова не про те, що у Ф. Н. Плевако були багаті клієнти, — він працював і без гонорару, коли захищав знедолених, ще й утримував своїх підзахисних під час процесу; також нерідко він був призначеним захисником. Річ у тім, що він не йшов на угоду з совістю. Якщо Плеваконе вірив у невинуватість підсудного, то відмовлявся захищати.«Захист, готовий обмовляти, бути пособником такої людини, — ганебний і нечесний» (Справа подружжя Зам’ятніних).Наприклад, не погодився захищати Софію Блювштейн — «Соньку Золоту Ручку». Так само бувало й тоді, коли він виступав з боку потерпілих і цивільних позивачів: мав упевнитись у справедливості їхніх претензій. Людська гідність, професійна честь, співчутливе серце й загострене почуття справедливості не дозволяли йому стати на шлях лицемірства й облуди. Відомий випадок, коли він вже під час процесу виявив, що захищає злочин, і раптом сам перетворився на обвинувача! Коли ж він мав певні сумніви в чесності підзахисного, але, вивчаючи судову справу, не бачив твердих доказів його вини, то на процесі казав про це відверто, мовляв, завчасно обвинуваченого поставили перед нами, досудове слідство проведено неякісно, є сумнів… Але якщо є найменший сумнів, «коли треба обирати між життям і смертю, то всі сумніви повинні вирішуватися на користь життя. Таким є веління закону, і таким є моє прохання» (Справа О.Є.Максименко).
Коли долю підсудних вирішував суд присяжних засідателів, то роль промови адвоката була дуже великою: «У глибоко гуманній турботі про недоторканність людської особистості, перш ніж слово обвинувачення перейде у слово осудження, перед вами захищаємо їх ми, захищаємо недаремно й не всупереч інтересам закону, а в ім’я його. Якщо обвинувачення є справою великої державної ваги, то захист є виконанням божественної вимоги, що висувається до людських установ» (Справа О.Є.Максименко).
Ще такий штрих до образу Ф. Н. Плевако: перед кожною судовою справою присяжний повірений довго молився— змалечку був вихований як глибоко віруюча, гуманна людина. Коли вже мав значні статки, постійно жертвував на потреби церкви, християнської освіти та дітям-сиротам; допомагав бідним студентам і талановитим ученим, причому значними грошовими сумами.
Як працював над промовамиОсь що казав про це сам Ф. Н. Плевако: «Як це зазвичай роблять захисники, я прочитав документи справи, розмовляв з підсудним і викликав його на щиру сповідь душі, прислухався до доказів і склав собі програму, зробив нотатки, про що, як, що й навіщо говорити перед вами. Міркував і здогадувався, про що говоритиме прокурор, на чому буде особливо наголошувати, де в нашій справі буде місце для гарячого спору, — і свої думки тримав я про запас, щоб на його слово була відповідь, на його удар — відсіч» (Справа князя Г. І. Грузинського).
Готуючи промови, Ф. Н. Плевако користувався своєю багатою бібліотекою, в якій переважали книги з права, історії, філософії, психології та богословські книги. Змолоду займався науковими дослідженнями, переклав, а з часом прокоментував і видав підручник відомого німецького юриста Георга Фрідріха Пухти «Курс римського цивільного права». Наука не стала його долею, та в юридичній практиці Ф. Н. Плевако виступав як науковець, який не втомлювався поглиблювати свої теоретичні знання.
Він не читав з листа — хіба таке читання було б яскраво переконливим для присяжних? Це дає підставу інколи помилково вважати, що промови Ф. Н. Плевако були всуціль експромтами. Звичайно, його експромти були блискучими, а інколи йому доводилося в ході засідання змінювати весь план промови. Сучасник Ф. Н. Плевако, журналіст Влас Михайлович Дорошевич, якого називали «королем російської журналістики», у книзі «Спогади», в нарисі «Ф. Н. Плевако», найкраще створив живий образ адвоката, передав дух його виступів і власне враження від його промов.Він вважав, що якби Плевако записував свої промови, то це була б «балерина, яка захотіла проспівати свої танці», що «на Плевако можна пустити будь-який наклеп. Але сказати, що він говорить, як пише, —це було б наклепом,у який ніхто не повірить». Головною «рапірою» Плевако він вважав несподівану репліку, імпровізацію, і тому казав, що «промови Плевако треба слухати гарячими. У суді, в розпалі боротьби. І ковтати їх не розжовуючи. Перенесені на папір, вони холонуть».
Але недаремно роль Плеваков юридичній сфері порівнювали з роллю Пушкіна в літературі. Як у поета булобезліч списаних чернеток, так і в юриста за легкими стрункими рядками, за яскравими порівняннями й дотепами стояла невидима для інших копітка робота, про що говорив і сам Плевако.Добре знаючи всі галузі права, маючи міцну пам’ять італант промовця, адвокат окремі місця промови, вдалі «ходи», влучні фрази, несподівані й переконливі аргументизаготовляв, повторював багато разів, добре запам’ятовував. Тож міг несподівано швидко розбити обвинувачення. Під час процесу вміло використовував показання свідків, в тому числі свідків від обвинувачення. Уважно слухав промову прокурора, дещо занотовуючи, мігпобудувати захист на спростуванні аргументів обвинувача.
Найскладніший судовий процесЧи програвав Плевако процеси? Так, бували такі випадки, наприклад, перша справа у 1868 році, коли Плевако проявив себе як гарний фахівець (Справа Маруєва). А найбільш невдалим він назвав шлюборозлучний процес своєї коханої з колишнім чоловіком. Утім, не слід забувати про іронічність, завжди притаманну Плевако, і про те щастя, яке він знайшов під час згаданого процесу. Його підзахисна, Марія Андріївна Демидова (Мартинова), намагалася розірвати шлюб з чоловіком-мільйонером, купцем Василем Демидовим з відомого роду «лляних королів», хоча мала з ним п’ятьох дітей. Пориваючи з нелюбом, вона зібрала грошей, щоб найняти гарного адвоката… Кохання виникло одразу, і вони берегли його майже 30 років, до кінця життя Федора Плевако. Однак купець дружину офіційно не відпускав і не йшов ні на які угоди. Тяжким наслідком було те, що діти в новій родині були незаконнонародженими. Батько намагався протистояти трагедії, якої сам зазнав у дитинстві: оформлював їх як підкинутих і всиновлених, роками добивався присвоєння дітям свого прізвища. Згодом Ф. Н. Плевако напише: «Ну ось, мій найдовший двадцятирічний і найбільш невдалий процес скінчився сам собою. Умер Василь Демидов. Шкода, звичайно, непогана була людина. Тільки впертий дуже, розлучення так і не дав. Умив-таки Демидов Плевако, що й казати. Не дозволив мені виграти справи. Але я зла на нього не тримаю. Треба б призначити вінчання». У щедрому домі Плевакодружно жила купа народу: окрім дружини й дітей, рідня з обох боків, син Сергій від попередньогоневдалого шлюбу (зі своєю сім`єю), який працював присяжним у конторі батька…(Син Сергій від другого шлюбутеж став юристом).
Прагнення політичних реформ — останні виступиЗа плечима — сорок років успішної адвокатської практики, понад 200 виграних справ, досвід, гучна слава…У 1907 році Ф. Н. Плевако поринув у політичну діяльність як депутат ІІІ Державної думи від ліберальної партії «Союз 17 жовтня» («октябристи»). Дума була прообразом парламенту, а країні потрібна була конституція, потрібен парламент.Якими були його погляди? Свої переконання, віру в силу урядових реформ юрист прагнув передати виборцям і депутатам, адже він бачив грандіозні результати судової реформи. Його досвід і знання, безперечно, сприяли б цьому. Велике серце захисника прагнуло захистити людей від жахіття кривавих повстань, руйнівного розбрату. Ще всі пам’ятали революцію 1905 року і її придушення. Як вважав депутат Плевако, треба шукати вихід у злагоді, а не в протистоянні. Він намагався, як це робив при нагоді в суді і завжди — у житті, закликати всі сторони до примирення. Промови Ф. Н. Плевако під час передвиборчої кампанії та в Думі були його останніми виступами. Здоров’я його вже було слабке. «Його промови за цей час мали велике політичне значення. Він застерігав слухачів від двох стрімчаків, які загрожували нашому державному кораблю, — крайніх правих і лівих», — писала газета «Голос Москви» у 1909 р., публікуючи виступи учасників зборів пам’яті Плевако, в яких звучало, що він був «національним, державним розумом». Також у пресі писали, що «Росія втратила свого Цицерона, а Москва — свого Златоуста».
Мистецтво промовця Плевако казав, що головним професором красномовства у нього був святий Іоанн Златоуст, а логіки навчався у святого Григорія Богослова. У промовах часто вживав цитати з Біблії, що було зрозуміло всім присутнім. Ф. Н. Плевако тонко відчував, в якому ключі виступати перед присяжними. Якщо це були переважно міщани, як під час розгляду справи П. П. Качки, то промова звучала так же ефектно й сентиментально, як для театральної публіки; якщо це були переважно селяни, люди, які знають ціну власності й суворо дивляться на подружню зраду, то він саме на це спирався, захищаючи князя Грузинського; якщо це були високоосвічені судді, то промова звучала так, як виступ громадського діяча, коли адвокат, наприклад, захищав севських селян, робітників Коншинської мануфактури та фабрики Сави Морозова, чи виступав палким патріотом вітчизняної економіки й розвитку (Справа Сави Івановича Мамонтова та інших). Уміти відчути аудиторію — це теж талант, і чи не любов до театру сприяла його розвитку? Відомо, що Ф. Н. Плевако захоплювали різні видовища, а особливо він любив відвідувати Приватну російську оперу С. І. Мамонтова та Художній театр К. С. Станіславського і В. І. Немировича-Данченка. Ф. Н. Плевако часто спілкувався з творчими людьми: письменниками, художниками, артистами. Він і сам був людиною творчою, а коли навчався, то дописував у газету. Охоче віршував і писав прозу, переважно фейлетони, легко імпровізував, створював, епіграми, пародії, каламбури. У пресі Плеваковиступав під літературним псевдонімом «Богдан Побережний».
Артистизм, творча жилка, здатність до експромтів і тонке відчуття аудиторії — ось складові успіху промовця. Була у Ф. Н. Плевако й потужна харизма, яка вирізняла його серед інших відомих судових промовців. Його слово доповнював пронизливий погляд великих очей, жива міміка, миттєва реакція на репліки, тихий оксамитовий голос, який змушував слухати, попри те, що згадують про його незначну шепелявість. А інколи слово адвокатагриміло голосно, як виступ трибуна. Умів робити й красномовні паузи. Він цілком володів увагою слухачів, адже Плевако — не тільки розум, залізна логіка, глибокі знання законів і психології людини, а ще й сила переконаності та переконливості, палка віра у свої слова, сплав таланту й енергії.«Наслідувати Плевако було, на мою думку, неможливо, як не можна наслідувати натхнення», — писав його сучасник Анатолій Федорович Конí, відомий юрист.
«Гарний анекдот виграє справу» Народна слава Плевако перетворювала його перемоги на неймовірні історії. Дотепні вислови, жарти, які він вплітав у свої промови в залежності від ситуації, оригінальні «трюки» породжували чимало анекдотів, які лише додавали популярності адвокату.
Існує відомий анекдот про повію, яка стверджувала на суді, що відповідач заманив її в номер готелю і зґвалтував. Плевако досягнув перемоги (і дружного реготу в залі ) лише одним реченням: «Якщо ви присудите мого підзахисного до штрафу, то прошу з цієї суми вирахувати вартість прання простирадл, які позивачка забруднила своїми туфлями». Повія підхопилася з криком: «Неправда! Туфлі я зняла!!!»
А зовсім не смішна судова справа про вбивство чоловіком своєї жінки та його виправдання? Проте й вона викликає захват і навіть сміх. Хтозна, чи було так насправді, адже сталося вбивство, та слова Плевако в цьому анекдоті цілком відповідають його прийомам. Замість промови він нібито п’ять разів з паузами звернувся до суду, не додаючи ні слова: «Панове присяжні засідателі!» Спочатку присутні в залі притихли, потім настала мертва тиша, за наступною реплікою почався шум, нарештівсі в залі вибухнули ревом обурення, сприймаючи все за знущання. «Ну ось, панове, ви не витримали й 15 хвилин мого експерименту. А як воно було цьому нещасному чоловікові слухати 15 років несправедливі докори й роздратоване бурчання своєї сварливої баби через кожну нікчемну дрібницю?»
Плевако любив жарти, сам іноді під час перерв у суді розповідав адвокатські анекдоти, і«акула пера» того часуВлас Дорошевич зауважив: «Гарний анекдот виграє справу. Гарний анекдот для адвоката — все».Дорошевич переповів такий анекдот про стареньку і вкрадений срібний кавник.Він писав, що якось адвокат був у справах у повітовому містечку і випадково побачив у коридорі суду стару жінку, яка гірко плакала, чекаючи розгляду своєї справи про крадіжку срібного кавника. Працювало «бродяче правосуддя» — виїзна сесія суду, розглядали різні справи. Коли Плевако довідався у старої, у чому річ, то попросив її захисника передати йому захист. Збіглися слухачі. Старенька визнала вину, свідків не допитували, однак виступ обвинувача був гнівним і красномовним. Плевако несподівано підтримав пана товариша прокурора, який нібито переконав його в тяжкості злочину його клієнтки. «І дозволю собі тільки дещо розвинути думку шановного представника обвинувачення», — сказав він, зробивши далі екскурс в історію Русі, патетично перерахувавши її біди й перемоги: тут і внутрішній розбрат, і варяги, і татари, і поляки, і рятівник Мінін, і Наполеон. Та ніколи Русь не гинула остаточно, завжди воскресала. «І ось у тисяча вісімсот такому‑то році престаріла дворянка така-то, від голоду забувши всі закони Божеські й людські, украла срібний кавник, підірвала всяку повагу до священного права власності, подала пагубний приклад всій Росії. І від цього удару, мені здається, ніколи не оправитися, не піднятися, не воскресити бідної Русі». Дорошевич додав, що товариш прокурора, кажуть,тієї ночі хотів отруїтися… «Плевако— страшний супротивник. Страшний своєю винахідливістю».
Актуальність…Як записували промови Ф. Н. Плевако?Це здійснювали судові писарі‑стенографісти, репортери газет, журналісти, які готували окремі видання про гучні процеси, а інодій сам адвокат робив для журналістів чи знайомих короткий конспект промови вже після суду, начисто. Рідні та друзі радили адвокату видати їх. Робота над книгою почалася у 1905 році, коли Плевако, перебравши в пам’яті десятки справ, продиктував бажаний список. Почався пошук текстів.Було зібрано близько 60 промов, до багатьох додано виписки щодо суті справ та судові рішення.У 1909–1910 рр., уже після смерті Федора Никифоровича,вийшов двотомник «Промови» («Речи»). На жаль, третій том, в якому мали бути інші рукописи та незакінчена автобіографія, не видали. Через багато років зміст двотомника ліг в основу різних збірок промов адвоката, які набули популярності в юридичних колах. І не тільки в юридичних: для багатьох читачів вони є водночас оповіданнями детективного жанру й побутовими драмами, політичними статтями й любовними історіями. І в кожній промові є своя родзинка.
У цій збірці промови подано за роками справ, і ми бачимо, що талант адвоката проявлявся в будь-якому віці.
Спадщина Ф. Н. Плевако залишається актуальною і сьогодні. Навіть досвідчений адвокат, прочитавши його промови, може знайти для себе щось важливе й цікаве. Виступи його неповторні, проте можна використовувати його уроки, його вміння коротко і влучно висловити основну думку захисту, переконати суд несподіваним порівнянням, звернути увагу суддів на необхідність застосування пом’якшення покарання тощо. Саме так у певних випадках виступають адвокати в українському суді присяжних.
Збірка, яку читач тримає в руках, стане йому в пригоді. Це перше видання промов Ф. Н. Плевако українською мовою. А. Савранська перекладач.
–
